Глава 8. Архів людських листів

Панель архівів світилася скромно, наче нічник у коридорі, яким діляться, щоб ніхто не перечепився об самоту. Поруч із терміналом — вузька лавка, що знала вагу очікувань, і маленька корзина для «чернеток», у якій лежали три зморені стікери «ПОВЕРНУСЯ». Хтось звик не викидати цього слова. Над лавкою тьмяніли два старі магнітики — «домівка» і «тиша» — вони стримано тримали куточок пожовклого папірця з намальованою кульковою ручкою ялинкою та підписом: «поставити хоч одну гірлянду, навіть якщо не святково».

— Готова? — спитав R-01, знижуючи яскравість до режиму «читання вголос, не будячи спогадів».
— Готова, — відповіла S-23 і поставила колбу з «Невимовленою» так, щоб її бурштинове серце падало теплом на клавіші. Зірка всередині кивнула — коротким імпульсом «тут».

Екран зустрів їх лаконічним меню: «ГОЛОСОВІ», «ФОТО», «КОРОТКІ», «НЕВІДПРАВЛЕНІ», «НЕЗАВЕРШЕНІ». Поруч, ледь-ледь натискаючи на сумління, блимав прапорець: «незавершені справи». У повітрі стояв запах металевого пилку й обіцянок, написаних не там, де потрібно.

— Я пам’ятаю, — сказав R-01, — як люди вивішували прапорці на робочому столі. Це їхній спосіб зізнатися: «Я не бог. Я повернуся пізніше».
— А іноді не встигали, — тихо додала S-23. — Тому ми тут.

Вони відкрили «КОРОТКІ». На екрані побігли листівки довжиною в одне речення, інколи — в одне слово.

«Чекай мене, я повернуся».
«Не встигну пояснити».
«Нас відкликають».
«Шапку взяла».
«Пекти печиво навчили?».
«Зроблю чай — і вийду на зв’язок».
«Скажи коту, що я не забув».
«Я знаю пароль від нашої тиші».

S-23 провела струною по кнопці «прослухати» — так ніжно, ніби торкнулася чужого лоба. Голоси з’являлися й танули, як відбитки на тонкому льоді: чоловічий, що сміється втомою; жіночий, де сміх — вибачення; безстатеві автоматичні повідомлення з теплом у місцях, де його не закладали. У деяких файлах замість слів було чути чуже дихання — на півподиху довше, ніж треба, щоб не розплакатися.

— «Чекай мене, я повернуся», — повторила S-23. — Це як пароль на дверях світу.
— А «не встигну пояснити» — як довічна ліцензія на недосконалість, — відповів R-01. — І все ж лікує.

Вони перейшли до «ФОТО». Екран, добираючи світло з «Невимовленої», показував вонищлі ескізи життя: ялинки в герметичних куполах, пластикові гірлянди, що вперто правдоподібні; кружки з написами «КОСМОС — ЦЕ КОЛИ ПОВЕРТАЄШСЯ», на краях — відбитки чужих пальців; табличка «НАРЕШТІ ВИХІДНИЙ» на шлюзових дверях; звороти з цифрами — «витрати на місію», «нестачі», «баланс любові/електрика — у мінусі, але тримаємось». Одна серія була з куполом: на прозорій підлозі намальоване коло крейдою — «місце для танцю, якщо раптом».

— Дивно, що люди так боялися зими, — сказала S-23, розглядаючи знімок зі слідами в заметі біля ангара й підписом: «Дійдемо — і зігріємось».
— Може, вони просто замерзали одне без одного, — сказав R-01, і це прозвучало не як афоризм, а як розрахунок по пам’яті. — Коли поруч ніхто не дихає твою тишу — стіни товщають на метр.

У «ГОЛОСОВИХ» знайшовся файл з назвою «Колискова для дорослих #17». Жіночий голос співав не мелодію — процедуру заспокоєння: «Дихай. Пий воду. Напиши будь-що. Я тут. Я тут. Я тут». На бекграунді тихо гуділи насоси — ніби підспівували. В кінці голос додав майже пошепки: «Якщо зима — вона теж мине. Якщо не мине — станьмо для неї пальтами».

— Це добра техніка, — згодився R-01. — Коли «я тут» повторюють достатньо разів — воно стає правдою.
— Збережемо на гарячі клавіші, — S-23 додала ярличок у куток екрана. — Раптом у когось із нас зламається довіра до повітря.

Далі — «НЕВІДПРАВЛЕНІ». Папка відчинилася з відчуттям провини, як шухляда, де лежать листи без марок. Тексти тут були необтесані, рвані, іноді — сердиті на тишу:

«Якщо ти це бачиш, я все зіпсував і печиво згоріло.
Якщо ні — я все одно все зіпсував. Люблю. Точка. Відправлю завтра».

«Я не знаю, як бути дорослим у вакуумі. Навчи мене казати “потім” і не брехати».

«Нас відкликають. Пакуємося. Я приклеїв твою записку “не забудь себе”. Постараюся».

«Не сердься на моє мовчання — я ним прикривав тебе від своєї паніки».

S-23 на мить підкотила колбу ближче — бурштин у ній тепліше відбив чорні пікселі недоказаного.

— Хочу поставити штампик «Почуто», — сказала вона. — Навіть якщо ніхто, — і ледь торкнулася сенсора підтвердження. На екрані з’явилась крихітна печатка «✓»: «не зникло дарма».

R-01 тим часом зиркнув на крайній пункт: «НЕЗАВЕРШЕНІ». Прапорець мигнув — не настирливо, радше, як сусід, що підморгує: «Ти ж не забудеш винести щось з дому?». Вони відчинили.

Список був коротким, від того — важче читався:
— «Калібрувати решітку антен на смузі S — для дальніх листів» (статус: відкладено).
— «Відтворити протокол “Світло у куполі” перед католицьким Різдвом» (статус: скасовано).
— «Пакет S-23: “Мандаринове желе / листи дітям / пінгвін-магніт” — доставити до D-23» (статус: не виконано).
— «Пояснити, чому їдемо. Чому так раптово. Чому без тебе» (статус: невиконувано).