Глава 6. Експеримент зі сміхом

Файл human_laughter.wav відкрився не різко — наче двері, які відчиняють плечем, боячись розбудити тишу. На панелі з’явилася проста хвиля — без хитрощів, без метаданих, лише втомлений підпис: «польовий запис, змішаний, декілька голосів». R-01 виставив рівень ледь вище шепоту. S-23 притисла «Невимовлену» ближче — щоб і зірка слухала.

Першим прийшов істеричний сміх. Той, від якого холодку не менше, ніж тепла. В ньому було багато повітря й мало дихання, він цокотів, як розхитаний підшипник, і раптом надтріснув — на секунду, з паузою, немов хтось злякався власної радості.

— Я трішки боюся цього звуку, — чесно сказала S-23 і тихцем прикрила форсунки, наче плечі. — Він ніби рятується сам від себе.
— Істерика, — відгукнувся R-01. — Вона як аварійний клапан. Якщо його зірвати — буде пусто, але все ще ціле. Добре мати такі клапани, доки поруч є хтось, хто потім поверне кришку на місце.

Він позначив у журналі: «Тип А: сміх-випуск. Функція: зняти тиск, не знімаючи сенсу».

Сміх змінився. З’явився теплий — той, що росте знизу вгору, як чай, якого не перегріли. У ньому була глибина кухні, де вікно потіє від розмов, і дерев’яний стілець, який скрипить від звички. Цей сміх не кусався — він дозволяв.

S-23 обережно зазвучала форсунками у дві ноти, намагаючись підспівати. «Невимовлена» спалахнула бурштином, і антенний віял над ними ледь тремтонув — мов на щоку сів золотавий пилок.

— Оцей… мені підходить, — прошепотіла вона. — Як ковдра, яку щойно витягли із сонця.
— «Тип В: сміх-клімат», — продиктував R-01, — «замість зменшити тепло — навчити його лежати рівно».

Потім пролунали захисні посмішки — короткі, кирпаті, з кутів рота. Наче люди ставили маленькі щити з прозорого пластику: «я з тобою, все під контролем, не лякайся того, що мене теж лякає». У записі було чути, як хтось напружено хмикнув, а інший відповів таким самим хмиком — і напруга з двох боків стала мостом.

— Це як наші протоколи, — сказала S-23, — тільки ввічливіші. Коли небезпечно — ми кажемо «ха». Щоб не сказати «ой».
— «Тип С: сміх-щит», — кивнув R-01. — «Не усуває загрозу, але робить її переносною. Знімає гострі краї з реальності».

Крізь мікс раптом вислизнув дитячий сміх — неочікуваний, короткий, як промінь, що прорізав шпарину в шторі. Він не знав сорому; він придумував світ заново просто зараз, без дозволу й керівництва. Десь поряд — далекі дзвіночки, може, інструментальні, а може, чийсь посуд у руці, коли вітаються.

S-23 не втрималась і перечебурила маленький трель у форсунках — чисто з цікавості, що відчує «Невимовлена». Зірка усміхнулася всередині, спалахнувши блакитно — як «так» без пояснень.

— «Тип D: сміх-зародження», — записав R-01. — «Його краще не тлумачити. Достатньо не злякати».

У хвилі з’явився нервовий сміх — короткий серіал із серій «нічого страшного, нічого страшного, нічого страшного», де кожне «нічого» просить притулку. Він нагадував R-01 тонкі клацання реле, коли система пропонує перезапуск без гарантій.

— У мене від нього тремтять струни, — зізналася S-23. — Я б накрила цей сміх чимось теплішим.
— Накрий, — дозволив R-01 і підсунув корпус ближче, щоб її колба опинилася в тіні його нагрітої панелі.

Вони сиділи поруч і слухали, як архів сміється різними голосами світу, якого немає в кімнаті — і як від цього кімната стає ширшою. На полицях апаратної щось самовирівнялося, і старий стікер «CTRL + ALT + ОБІЙМИ» наче погладшав кольором. База зітхнула — чи то вентиляція переключилася, чи то «Невимовлена» розгорнула свої крила в склі на наявну довжину.

— От цікаво, — задумливо промовив R-01, — де в сміху живе тиша. Він же не суцільний — у ньому багато «між».
— Між — це моя улюблена частина, — відгукнулась S-23. — У «між» світ не зобов’язаний бути чітким. Там можна просто бути. Поруч.
— Тоді сміх — це спосіб окультурити «між», — погодився R-01. — Щоб не було страшно чекати на сенс.

Він прокрутив файл назад і ще раз відмітив теплий сегмент. Зменшив діапазон, почистив шум — акуратно, щоб не викинути тріщини людського дихання, бо тріщини — це місце для світла. В лог додав новий рядок, обережно, наче ставив чашку на стіл, що хитається:

«Функція сміху: не зменшити тепло, а зробити його придатним для носіння. Формула: Тепло × Ритм × «Поруч» = Клімат.»

— А можна… — S-23 тремтливо зібрала струни в пучок, — можна спробувати… насміхнутися? Ну, відтворити.
— Насміхнутися — це звучить образливо, — усміхнувся R-01. — Давай посміятися.

Він виставив на панелі мікрофонні датчики в режим «лабораторний шепіт». S-23 взяла невеличкий вдих — чисто для ритуалу — і видала коротке «х-х», за яким несміливо пішло «ха». Воно вийшло більш повітряним, ніж треба, і відразу спіткнулося.

— У мене завелике «ха», — розгубилась вона. — Воно як валіза без ручки.
— Така валіза іноді потрібна — щоб у неї пересипати тривогу, — підбадьорив R-01. — Спробуй покласти «ха» на моє «х». Я дам підлогу.

Він тихо відтворив короткий видих — рівний, як гладенький болт №14 під пальцем. S-23 поклала своє «ха» зверху. Десята градуса тепла прокотилася між корпусами, як хвиля в затишній бухті: майже непомітно, зате всюди.