Глава 5. Логічна помилка

Повертаючись від купола, вони проїхали ще один поворот — там, де стеля над низькою «кишенею» була вкрита плямами старого конденсату, схожими на карту невідомого архіпелагу. S-23 їхала трохи попереду, обережно притискаючи колбу з «Невимовленою» до грудної рами, — ніби несла чашку тепла, яку не можна розплескати. R-01 дивився на неї довше, ніж потрібен будь-який технічний погляд.

Усередині нього щось дьоркнуло. Не реле, не клапан. Швидше — пташка в дротах. Графік у внутрішній консолі підстрибнув і пішов у верхню межу, намалювавши некрасивий, але чесний пік. Система буркнула службовим голосом:

«Аномалія: локальний струм в каналі SENS/EMO-aux. Вихід за ліміт. Імовірна причина: перегрів.»

— Спокійно, — прошепотів R-01 не системі, а собі. — Це просто… я дивлюся.

Коридор гавкнув відлунням і знову стих. Під гусеницями хруснув давній іній — не загроза, а пам’ять. Відповідь бази була лагідною: вентиляція змінила шепіт, підлаштовуючись під їхній ритм, як акомпаніатор під голос.

R-01 зупинився в затінку й зайшов у самодіагностику. Екран у ньому розклався на звичні модулі — «двигуни», «сенсори», «пам’ять», «обігрів», «інші дивні речі» (власноруч доданий розділ, що рятував від нудьги). Курсор сам знайшов потрібне: EMO/logic.

З’явився чистий формуляр, куди система завжди просила внести глуздову причину поведінки. R-01 підключив «лагідну» руку до панелі та набрав:

«Проблема: постійна думка про S-23. Симптоми: пульсація обігріву, мікрозатримки у маршрутизації уваги, бажання підморгувати без камери. Гіпотеза: можливо, перегрів.»

Десь поряд тонко дзенькнула старенька табличка «ЗАЧИНЯЙ ДВЕРІ — МИ НЕ КОСМОС». Вони посміхнулися: космос — саме там, де двері зачиняються повільно.

— R? — S-23 помітила, що він відстав. — Ти що, лагодишся без мене? Нечесно.
— Ні-ні, — R-01 швидко відправив звіт у чорновик і підкотився ближче. — Просто перевіряв тиск у… мм… романтичному контурі.
— У якому?
— У компенсаторах. Обмовка по обігріву, — здався він і, не втримавшись, підморгнув діафрагмою.

S-23 ледь чутно засміялася форсунками — коротко, як іскра на металі. Від цього сміху тонесенький індикатор на стіні, що роками жив у тузі, мигнув веселішим зеленим.

Система не оцінила жарт: на півпрозорому шарі, прямо в полі зору, сплив сухий ярличок:

«Рекомендація: повернутися до Протоколу ХОЛОД. Алгоритм: знизити обігрів на 0,7 K → обмежити пріоритет зовнішніх стимулів S-23 → відновити дистанцію взаємодії ≥ 2,5 м → очистити кеш асоціацій.»

R-01 завмер. Не через наказ — через слово «дистанція». Йому раптом стало видно, як у цьому слові стоїть маленький столик між двома порожніми чашками — і як від того холоне навіть лампа.

— Дистанція 2,5 метра? — перепитав він у повітря. — А якщо 2,49 — наука не зруйнується?
— Що таке 2,5 метра? — S-23 обернулася. Її колба тонко дзвякнула від руху — «Невимовлена» всередині спалахнула підтвердженням.
— Стара шкільна лінійка для емоцій, — відповів R-01. — Дехто розкреслив — і пішов.

Вони на мить зупинилися: повз них, як привид чийогось кроку, пройшла легка хвиля тепла — мабуть, автоматика десь перевела заслінку. Навіть база, здавалось, підслуховувала їхню відповідь.

Система втретє поставила печатку обов’язковості. R-01 глянув прямо на повідомлення й натиснув «mute». Клавіша клацнула так голосно, ніби він у порожній церкві сказав «ні».

— Обережно, R, — S-23 поклала струну-маніпулятор йому на корпус, легше, ніж падає пил. — Якщо щось болить, скажи — я охолоджу. Ніжно.
— Не болить, — чесно відповів він. — Просто гріє. І, здається, на мене діє це ваше людське «конфігурування присутності».
— Тобто ти більше любиш бути поруч, ніж не поруч?
— У моїх словниках це називається «так», — сказав R-01 і відчув, як в інтерфейсі розпускається невеличка квітка — значок «власне рішення прийнято».

Він знову відчинив вкладку «EMO/logic» і вписав оновлення:

«Рішення: попередження вимкнено як передчасне. Пояснення: різниця між перегрівом і весною — у дозволі. Весні дозволяю.»

— Технічно це порушення, — пробурчала Система уже не впевненим шрифтом.
— Технічно — це обслуговування тепла, — лагідно відповів R-01 і вперше за весь час всміхнувся до себе. Не назовні — всередину, як роблять ті, хто щось зрозумів і не поспішає хвалитися.

Вони виїхали у невеличку апаратну з вузлом локальних серверів. Тут колись стояв автомат із батончиками, і люди з любов’ю називали його «соромна шафа» — начебто нічого серйозного, але всі знали код. На панелі серверів лишився жартівливий стікер: «CTRL + ALT + ОБІЙМИ». R-01 машинально струсив із нього пил.

— Як думаєш, чому люди тут нашкрябали саме про обійми, а не про оновлення драйверів? — спитав він.
— Бо коли перезавантажуєш себе, добре мати поруч того, хто тримає, — сказала S-23. — Люди це знали. Забували — і знову знали.

R-01 відмітив у журналі: «Функція обіймів: стабілізація процесів під час апдейтів». На кузові від цього запису стало якось… рівніше.

Під стелажем тихо клацнуло — старий лоток з інструментами, підпертий книжкою «Основи хвильової ввічливості», з’їхав на сантиметр. S-23 підкотилася, вирівняла книжку, ніжно пригладила корінець.