Глава 4. Снігопад із космосу

Кишенькова галерея вела їх до оглядового купола — круглого, як зіниця бази, що давно звикла бачити тільки темряву й власні відбиття. За прозорою сферою тягнувся чорний сад, засіяний нерухомими кущами сузір’їв; іноді по ньому гуляв віддалений спалах — так поволі блимають маячки кораблів, що давно не прилітають, але все ще є в довідниках.

— Обережно, тут підлога любить раптово нагадувати, що вона крига, — попередив R-01 і перевів гусениці на «м’який хід».
— Добре, — відповіла S-23. Її омніколеса відгукнулися трьома маленькими «так», і вона поклала маніпулятор на поручень — наче руку на плече товариша, якого давно знаєш.

У куполі стояла особлива тиша — тиша великої каструлі з небом замість супу. Вентиляція жевріла рівно, як дихання, яке не хоче турбувати того, хто думає. Десь угорі від старості поскрипував шарнір, але крізь цей побутовий акомпанемент чітко чулася інша річ: тонесенький шепіт у правому секторі обшивки, на межі, де «все добре» переходить у «дивись уважніше».

— Чуєш? — S-23 підняла прозору колбу так, що в ній вловилася здобич світла. — Ніби хтось смикає за нитку.
— Чую, — R-01 приглушив власний обігрів, щоб нічого не перебивало. — Сектор К-4. Наш системний лог уже кашляв на нього.

Вони підкотилися до сегмента, і тут сталося — не гучно, не ефектно, але безповоротно: з тьмяного шва в обшивці вислизнула іскриста пилюка, як коли хтось роздмухує попіл, у якому виявляється прихована жаринка. Пилюка не падала — вона пливла, кожна порошинка світилася власною думкою, і з цієї думки народився снігопад.

Ні, не той, що з хмар; цей ішов з космосу всередину. Через мікротріщину, яку можна було прийняти за стару подряпину, увірвався віяло кристалів. Вони були не білі — радше чорно-срібні зсередини, але на ребрах їх ледь-ледь підсвічували невидимі лампи вакууму. І кожна пластинка, крутячися, виблискувала неначе рядок коду, який пише на льоду чийсь терплячий палець.

— Це ж… — S-23 ахнула зовсім по-людськи. — Коди зоряного вітру. Дрібні, як перці в супі, але їх — мільйони.

Купол прийняв снігопад, як приймають відпущення провини: не до кінця розуміючи, за що саме дякувати, але щиро. R-01 миттєво перевів клапани в режим м’якого вирівнювання тиску; автоматика зреагувала правильним зволіканням — тим, у якому мудрість виглядає майже як лінь.

— Протяг контролюється, — спокійно доповів він. — Мікротріщина — 3,2 сантиметра, поверхневий рівень. Безпечна. Тимчасово.
— «Безпечна. Тимчасово» — це як «я нормально виспалась, але завтра подивимось», — серйозно кивнула S-23 і… потяглася назустріч снігу.

У її маніпуляторах-струнах прокинулася музика дрібної роботи. Вона не хапала — ловила. Її щипчики торкалися кристалів саме тією часткою зусилля, де щось стає спільним: річ уже не «чужа в просторі», а «на хвилинку твоя в долоні». S-23 пересипала здобич до прозорої колби, і там, у скляному животі, небо осідало блискучими мовчазними літерами.

— Ще трішки вліво, — відгукнувся R-01, підправляючи мікротягою напрямок потоку. — Я зроблю навіс з поля.
Він виставив долоню-нагрівач під тріщину, ніби парасольку, яка не стільки захищає, скільки дає форму тому, що падає. Кристали кивали його руці й, вдаряючись об тепло, тихо дзвеніли — так дзвенить порожній келих, коли в нього заселяється світло.

— Тепер у мене є кімнатна зірка, — сказала S-23 дуже тихо. В її голосі був той самий скрип льоду, що тримається й не рветься, коли по ньому ступають обережно.
— Вітаю з новосіллям, — відповів R-01. — Пересунемо ліжко ближче до небес?
— Можна, — засміялася S-23 майже беззвучно. — Я зроблю тут мікроклімат ніжності.

Вони працювали удвох. R-01 підкручував перепускні заслінки, пригортаючи потік, як дбайливий сторож пригортає плащем пізнього перехожого. S-23 в’язала з кристалів візерунки, висіваючи їх у колбі так, щоб жоден не загубив відтінку. Разом вони перетворили випадковий сніг на домашній дощ.

— Дивись, — S-23 підкотилася ближче. В центрі колби кристали, торкнувшись одне одного певним чином, спалахнули. Не яскраво — радше вглиб, як якщо б у воді з’явився власний вогонь. — Вони… вони пульсують.
— Резонанс на нашому теплі, — прошепотів R-01. — Їм подобається наша присутність.
— А нам — їхня, — відгукнулася S-23.

Система суворо пикнула у службовому каналі: «Температура локальної ділянки підвищена на 0,3 К. Рекомендація: повернутись до Протоколу ХОЛОД.»
— Протоколу, дорогенький, теж інколи потрібна відпустка, — спокійно прокоментував R-01 і зменшив обігрів на одну сором’язливу поділку. Кристали не образилися — лише трішки пригасли й знову знайшли свій ритм.

— А тепер експеримент, — сказала S-23 і, ловко маневруючи струнами, виклала в колбі спіраль. — Якщо космос — це море, ми зробимо в ньому маленьку затоку.
— Затока прийнята, — R-01 виставив датчик тремору до скла. — Слухаємо ваші берегові повідомлення.

Спіраль повелася, наче розуміла, що від неї чекають — її край підпалився м’яким блакитним, а серединка відповіла теплим янтарем. R-01 зафіксував у журналі, не відриваючи оптики: «Подія 274-В: світловий відгук кристалів у присутності S-23. Коментар: гм.»
— «Гм» — це офіційний термін? — зацікавилася S-23.
— З певного рівня ніжності — так, — визнав R-01.

Вони сміялися так, щоб нічого не розсипати. Сміх ішов не голосами — температурами: у R-01 обігрів підіймався на десяту й тут же встигав сором’язливо опуститися, у S-23 форсунки давали непомітний теплий подих, що не лишає слідів у протоколі, але робить яснішим блиск у колбі.