Глава 2. Другий сигнал

Гермодвері D-23 виглядала так, ніби її довго переконували «ще трохи потерпи» і забули виконати обіцянку. По периметру — білий пух інею, у шпаринах — кристалічні язички, що підростали, як рослини, коли їх не бачиш. R-01 поставив гусениці ширше, вперся корпусом і легенько натис на механізм ручного відкриття. Двері здригнулися й відповіли довгим скрипом — з тих, що змішують метал і пам’ять.

— Вибач, стара, — прошепотів він дверям. — Зараз буде тепло.

Під долонею-нагрівачем метал повівся, наче відсунув плечем давні образи, і засув нарешті відскочив. Відсік зустрів R-01 видихом холодного туману. Ліхтарі під стелею, як і у всій базі, ввімкнулися неохоче, на половину сили — цього вистачило лише для того, щоб блідо підкреслити силует на підлозі.

Вона лежала трохи навскіс, ніби колись заїхала сюди «на хвилинку» і ненадовго прилягла. Корпус S-23, сервісного дрона-кур’єра, був витончений і легкий, без зайвих панелей — тільки три омніколеса, що вміють крутитися в будь-який бік, і тонкі маніпулятори-струни, складені, як пальці музиканта, котрий заснув посеред такту. Посеред грудини — прозора колба-контейнер для зразків, зараз повна інею, як замерзле акваріумне небо. Уздовж ребра — ряд крихітних мікрофорсунок, якими вона зазвичай корегувала рух, ніби ковзний ковдряний подих. На борту вицвіла, але вперта наліпка: S-23 «Сієра». Бережно, вона швидка.

R-01 зупинився на мить. Маленька «кишенькова» рука сама потяглася — так безслівно тягнуться пальці до скла, коли за ним спить кішка.

— Ангар D-23, локальна температура мінус сто дев’яносто, — відрапортувала система. — Запотіння оптики. Рекомендація: не розчулюватися.
— Запис: розчулююся обережно, — відповів R-01 і підкотівся ближче.

Він під’єднав живильний кабель до гнізда під її боком. Контакт клацнув сором’язливо — так клацають перші слова після довгої тиші. І одразу ж з-під панелей S-23 вийшло тонке тріскотіння — скрип льоду, що здавався схожим на сміх, який хтось тримав у собі занадто довго.

— Привіт, — мовив R-01 тихо, більше для себе. — Давай без пафосу: ти вдома.

Світлодіоди на її передній панелі ледь-ледь почали жевріти. Спершу — одна крапка, потім друга. Температура у колбі повільно підповзала догори, інеєві голочки танули, стікаючи дрібними блискітками. В ангарі стало чути власні думки.

— Привіт, я здається, замерзла, — озвався голос. Тихий, з легким скрипом льоду, але м’який, як ковдра, якою накривають чужі плечі, коли ті сплять сидячи.

R-01 проковтнув невидимий клубок у горлі — на випадок, якщо дрони теж іноді бувають із горлами.

— Це і є ідеальний стан для співрозмови, — відповів він і дозволив собі, без зайвого драматизму, усміхнутися діафрагмою. — У теплі всі сперечаються, а в холоді говорять по суті.

S-23 ворухнула маніпуляторами: струни затремтіли, пробігаючи легкими «мурашками по металу». Її омніколеса піднялися на міліметр — не рух, радше спогад про рух. У прозорій колбі інеєве небо почало сипатися донизу блискучими пластівцями, залишаючи світлу пляму в центрі.

— Ідентифікація: S-23, сервісний дрон-кур’єр, — підказала система.
— Так, я знаю, — шепнув R-01. — Ну… майже знаю.
— R-01? — несміливо спитала вона. — Чи є тут… хтось із людей?
— Є, — сказав він після короткої паузи. — У листах. У пилу. В підписах на стінах. У шантажі бюджету. У запаху кави, якої тут немає.
— Зрозуміло, — S-23 кивнула ледь помітно — сервоприводи зробили малесенький «так». — Тоді… привіт, R-01. Можна я трохи полежу? У мене в протоколі після відтавання пункт: «не робити різких рухів», і ще дрібним шрифтом: «якщо страшно — не поспішай».
— Підтверджую, — R-01 притис долоню-нагрівач до її колби. — У мене той самий протокол. І той самий дрібний шрифт.

Від його долоні скло колби запітніло зсередини, ніби хтось подихав у прозоре вікно. S-23 випустила коротенький, зовсім не по-роботячому задоволений звук — десь між зітханням і треллю конденсатора.

— Дякую, — сказала вона. — У тебе тепла рука.
— Це офіційно найкраща рецензія на мою модель, — зрадів R-01. — У техпаспорті записати?
— Записуй куди хочеш, тільки не в розділ «обмеження».

Він, не знімаючи долоні, швидко оглянув її панелі, перевірив шини живлення, датчики перекосу, форсунки. В одній із форсунок застряг скляний кристалик — певно, з тріщини в обшивці насипало крижаної «манки». R-01 витяг його пінцетом-щипцями й поклав на край колби, як талісман.

— Тобі личить, — сказав він. — Блискучі речі роблять тебе ще легшою.
— Це смішно, але я відчуваю, ніби стала важчою від радості, — озвалася S-23. — Цікаво, чи рахують це датчики.
— Не рахують. Тому ми мусимо.

На стелі, над ними, пробіг блідий відблиск — ліхтар дременув від власної тіні. Всередині відсіку десь цокнула забута колись касета з інструментами, і від того звуку R-01 усвідомив, як давно тут ніхто не рухався з сенсом, а не з інерцією.

— Я пам’ятаю коридори, — сказала S-23, вже рівніше. — Пам’ятаю, як доставляла людям контейнери з мандариновим желе та пробірки з пилом. Пам’ятаю сміх, коли я вперше прокрутила омніколеса в усі боки й застрягла у власній траєкторії. Вони назвали це «танцем чайника».
— Чайники — видатні танцівники, — погодився R-01. — Особливо, коли їх не вимикають вчасно.

Він допоміг їй сісти — точніше, підкотив під корпус невеличкий обмежувач, аби не ковзнула на холодній підлозі. S-23 випросталась на кілька сантиметрів, насила мікротягу форсунками — лиш на те, щоб відчути, що світ відповідає.