РОЗДІЛ 9 Ще більше правди і болю

Михайлина прокинулась від звуку будильника. На душі було важко. Заощадження швидко танули. Питання з роботою постійно мучило її. 

,,Я не справлюся з цим випробуванням''.- думала про себе. За вікном було похмуро. Сонце вирішило забути про мешканців вигаданого міста Хоронець на Львівщині. 

Сусідські діти знову галасували в під'їзді. Та жінка не  зважала на це. Мишка вийшла на балкон подихати свіжим повітрям, тримаючи в руках горнятко кави. Руки дрібно тремтіли, серце шалено барабанило в грудях. Вона не знала куди рухатися далі. І головне для чого? Вперше їй стало моторошно від усвідомлення своєї вразливості. Холод проникав крізь одяг, нагадуючи про зиму. 

Зайшовши в кімнату, жінка сіла на підлогу, опустивши голову на коліна. Лише тоді дозволила собі заплакати. Просто бути собою. Такою звичайною жінкою, яка вірить у кохання. 

Раптом в її голові з'явилася думка:

,,Я буду плакати, якщо треба. І все одно йтиму далі''.

Від того на душі стало легше. Ніби тягар минулого повільно сповзав з її плечей. 

Вона залишилася на підлозі, притискаючи коліна до грудей, але вже не в страху. Відчуття полегшення розливалося по тілу, мов теплий промінь сонця через холодні штори.

Михайлина зрозуміла: страх, сльози, сум — це не вороги. Вони просто частина її. І вперше вона дозволила собі бути цілком живою. Навіть серед болю. 

Вперше в житті її не лякала самотність. Тиша в квартирі дозволяла їй  почути власні думки.

Згодом з'явився Артур. Його хрипкий голос прорізав тишу в кімнаті:

-- Мишко, що трапилось? 

Вона повільно підняла голову і тихо прошепотіла:

-- Артуре, я не хочу більше бути сильною.

Він мовчки сів поруч і обійняв її. Михайлина чула як сильно билося в грудях його серце. Вперше дозволила собі розслабитися. Жінка ніжно торкнулася губами його губ. 

-- Мишко, розкажи що в тебе не душі?- знову поцікався чоловік.- Я мушу знати правду.

-- Артуре, я здається кохаю тебе. - тихо прошепотіла вона, обіймаючи його міцніше. 

-- Незважаючи на те, що я привид?- допитувався він, усміхаючись. 

-- Не зважаючи ні на що. - промовила жінка, знітившись. 

Артур вперше збагнув, що хтось здатен прийняти його справжню суть. Михайлина пробуджувала в ньому  емоції. Те, що не було властиво привидам. Від того йому  защипало в очах. Карк ледь помітно здригнувся. 

Мишка відчула його хвилювання і міцніше притиснулася до нього. Цього разу вона була вдома.