Глава 3

—Нічого,-буркнув Максим, а потім мстиво всміхнувся,-Ось ця навіжена мене переслідує. Як ти взагалі зуміла сюди потрапити? Тату, у нас система охорони погана.

Так цей чоловік ще й його батько. Цікаво, чи пішов він у нього характером. Від злості я ледь не накинулася на нього і не почала бити. Та як він сміє бути таким самозакоханим?

—Я його не переслідувала!-заперечила я, закипаючи.

Чоловік примирливо підняв руки.

—Стоп, стоп, стоп. Тихіше. А ти, Максиме, чому ти одразу так накинувся на бідолашну дівчину? Нехай вона спокійно розкаже усе, як є.

От він мені вже подобається. Принаймні зовсім не такий самозакоханий і нахабний, як його синочок. Звісно, його тато доглянутий і красивий, тож у цьому плані він напевне пішов у батька.

—Я донька нової працівниці, ми тільки-но приїхали пару годин назад,-якомога спокійніше відповіла я.

—Аа, так, здається я дійсно давав управителю завдання знайти нового кухара. Ну що ж,-він розвів руки в сторону,-тоді запитань у мене більше немає. Котика можете залишити, але дивіться, щоб він не ходив по всьому маєтку.

Я радісно кивнула і перевела погляд на нахабу. Хлопець стояв дуже сильно здивований і навіть не міг цього приховати. З його очей зникла веселість, але вже за хвилину він струсив із себе своє здивування і знову начепив свою дратуючу маску.

—То що сьогодні на вечерю подаватимеш?-глузливо протягнув він, коли його батько скрився за тими ж дверима, з яких я вибігла. Напевно розмовляє з мамою.

—Побачиш,-прошипіла я і стрімко розвернувшись пішла геть разом із котиком, який так і муркотів, гріючись в моїх руках.

На кухні мама вже закінчувала оформлювати страви. Я забігла розлюченим вихором і стала у дверях, намагаючись втамувати свою злість на того недоумка. Мама милувалася своєю роботою і я була впевнена, що вона не помітила мого стану, але коли я підійшла надто близько, вона, не підіймаючи голови, запитала:

—І що трапилося?

Її спокій мене добив. Я часто-часто задихала і видала усе на одному подиху:

—Він мене бісить!

Вона лише всміхнулася. Всміхнулася! Ну як тут можна всміхатися, якщо усе так плачевно. А мене вже нервових клітин не вистачає.

—Будь простіше,-порадила вона мені і знизала плечима.

Ну вона що серйозно це каже зараз? Я знову затамувала подих і постаралася вирівняти дихання та заспокоїтися нарешті. Майже вийшло. Так, потрібно не зациклюватися на цьому. Я можу стримувати свої почуття. Як це взагалі люди роблять? Іноді мені здається, що на моєму обличчі видно усі мої емоції, усе те, про що я думаю і за що переживаю, і мене це дуже бісить, бо я не хочу, щоб люди мали змогу так просто мене читати. Особливо ті, яким я не подобаюся і які можуть використати це проти мене.

Мама розвертається до мене і схвильовано промовляє:

—Олексій Сергійович уже тут, і син його здається теж. Нам треба подавати страви.

Чудово. Нам потрібно ще й страви їм подавати. Я вже уявляю, як Макс буде усім розказувати про те, що я з мамою живу в його домі для персоналу. І тоді всі почнуть глузувати. Вони і так уже косо дивляться на мене і я ледве стримую свої емоції, які так і норовлять прорватися наружу. Але із цим я теж можу впоратись.

Коли ми з мамою стоїмо перед дверима, які з'єднують їдальню і кухню, я стараюсь настроїтися і прийти в спокійний стан, начіплюю спокійну, врівноважену посмішку і вирішую будь-що не показувати те, що насправді відчуваю. Я тут, щоб допомогти матері. Вона завжди мене забезпечувала і турбувалася про мене, а я маю турбуватися про неї у відповідь. Вона найрідніша мені людина.

У їдальні панує м'яке світло, розкидане по усіх меблях і предметах. За довгим чорним гранітним столом сидить чоловік, який якось зацікавлено дивиться на маму, коли вона несе кувшин із соком. Він прискіпливо оглядає її та страви, які ми несемо, певно, оцінюючи якість нашої роботи. Навпроти нього сидить гордовитий Максим і свердлить мене поглядом, від якого мені стає невимовно спекотно, але я вперто продовжую прямувати до столу. Він нічого не говорить, коли я стою поряд і нахиляюся, щоб поставити перед ним їжу, тільки дивиться на моє обличчя, а потім ковзає жарким поглядом по моєму тілу і я взагалі не розумію, нащо він це взагалі робить. Тоді ми з мамою стримано йдемо, Олексій Сергійович дякує нам за вечерю і каже, що на сьогодні мамина робота закінчена і що ми можемо йти. Після цього я з полегшенням видихаю.

Котика я залишила у коробці на кухні, де він заснув на м'якому рушникові, який я йому постелила. Коли ми з мамою знову зайшли на кухню, він усе ще спав.

—Мамо, ти йди, а я візьму котика, трішки його погодую і прийду. Можна ж його до нас узяти?

—Звичайно,-м'яко всміхається вона мені,-Приходь якомога скоріше.

Вона йде, а я залишаюся сидіти біля котика, який солодко спить. Він одразу прокидається як тільки-но я підношу йому тарілочку із рибними шкірками, що залишилися після вечері. Він охоче ласує ними, а потім лащиться об мою руку і знову моститься у коробці. Тоді я вирішую, що краще буде помити посуд, щоб завтра мама прийшла на чисту кухню і щоб їй не довелося прибирати. 

Я вмикаю теплу воду, дістаю навушники і вмикаю музику, беручи першу тарілку до рук і роздумуючи, що варто прибрати і ще на усіх поверхнях, окрім миття посуду. Вода м'яко омиває мої руки і я навіть трохи заспокоююся, налаштовуючись на слідуючий день.

Максим 

Я прискіпливо розглядаю дівчину, яка з першого свого дня перебування в університеті осмілилася кинути мені виклик. Її звати Ніка. Світло у приміщенні м'яко падає на її темне пряме волосся, коли вона з'являється у дверному отворі, хвилі спадають по плечах і вона недбало відкидає волосся назад, а я, як зачарований слідкую за кожним її рухом. Вона не одразу дивиться на мене, а я лише нетерпляче пропікаю її поглядом, бажаючи, щоб вона нарешті поглянула мені у вічі. Я впевнений, ця маленька дівчинка, що зростом не дістає мені й до плечей, знає, що я не відводжу від неї погляду і спеціально не дивиться на мене. Самовпевнена. І до біса гаряча дівчина. Чомусь вона завжди одягається у вільний одяг, і сьогоднішній день не став винятком. Я не знаю, яка в неї фігура, але чомусь думаю, що вона у любому стані прекрасна. Коли вона нахиляється біля мене, я дозволяю собі розгледіти її зблизька за ці декілька секунд. Вона скоса зиркає на мене своїми великими зеленими очима, але надто швидко відводить погляд. Я борюся з бажанням узяти її за руку і змусити її дивитися на мене, а не уникати. Вона досить швидко зникає за дверима кухні, і я ще деякий час дивлюся на двері, за якими вона сховалася.