Глава 2

За вікном майоріли нескінченні дерева, що згодом змінилися на багаті будинки схожогу типу:із охайно підстриженими газонами та подекуди із просторими басейнами. Мама мала працювати кухарем у якогось відомого бізнесмена, а я могла жити разом із нею у невеличкому котеджі, відведеного для персоналу, зовсім поряд з маєтком маминого роботодавця. Звісно, мені не дуже подобалася ця ідея, але іншого варіанту просто не було. Принаймні, поки я не зможу самостійно знімати собі житло.

На швидкісному таксі ми їхали приблизно хвилин десять і я була незадоволеною, адже розуміла, що добиратися до університету буде не дуже то й легко. Дивлячись на будинки заможних людей я відчувала себе незатишно, але пообіцяла собі, що обов'язково звикну і не буду дозволяти собі відчувати себе якоюсь неповноцінною тільки через те, що я маю менші статки, аніж у цих багатіїв.

Невдовзі ми під'їхали до високих чорних воріт, які автоматично відчинялися. Поки таксист допомагав мамі витягувати наші валізи, я втупилася очима в похмуру будівлю якогось дуже темного чорного кольору. Великі панорамні вікна одразу притягнули до себе мій захоплений погляд, і я потайки сподівалася, що нам із мамою виділять кімнату із такими вікнами. На відстані стояла одноповерхова будівля того ж кольору, на жаль без таких шикарних вікон, мабуть, то був той самий котедж для найманого персоналу. Ось внутрішній двір мені дуже сподобався. Тут була приємна трава, по якій так і хотілося пробігтися босоніж. Стежку, яка вела і до будинку, і до котеджу оточували ліхтарі та низькі розрослі кущики. Попереду маєтку розташовувався величезний басейн із шезлонгами поряд. Ох, як би я хотіла скупатися у такому басейні! Силою волі змусила себе не витріщатися туди і розвернулася, якраз тоді , коли мама саме зібралась рушити у бік котеджу. Я узяла свою валізу і покотила за собою, слідуючи за мамою. Там нас зустріла поважна жінка похилого віку у строгому чорному костюмі і ретельно підібраним волоссям.

—Доброго вечора,-привіталися ми із нею.

—Доброго,-буркнула у відповідь, навіть не всміхаючись,-Ось ключі від вашої кімнати. Як поселитеся, одразу приступайте до виконання ваших безпосередніх обов'язків: готування їжі, закуп необхідних продуктів, створення меню за бажання Олексія Сергійовича, дотримання порядку у межах робочої зони. При виникненні будь-яких питань звертайтеся до мене.

Мама не дивувалася, почувши її слова, лише подякувала і узяла ключі. Жінка одразу ж залишила нас, а ми узяли валізи і пішли всередину. Усередині усе було сліпучо білим настільки, що мої очі заболіли. У різні боки велися довгі вузькі коридори із безліччю однакових дверей і номерами на них. Все, як у готелі, їй-Богу. Тільки от приїхали ми сюди не на відпочинок: у мами робота, а в мене навчання. 

У холі ми зустріли сивоволосого дідуся у зеленому старенькому комбінезоні, що саме складав якісь інструменти. Він привітно всміхнувся і привітався із нами, навіть допоміг знайти нашу кімнату і довезти до неї валізи і розповів, що він тут і садівник і електрик водночас.От, як треба, а не те що отой Макс самозакоханий. 

—Ну що, готова?-питає мене матір, тримаючи ручку дверей у нервовому тремтінні.

—Хутчіш відчиняй,-підганяю її я і вона нарешті відчиняє двері.

Коли двері відчинилися, я зрозуміла, що не все так погано, як мені раніше здавалося. Номер був оснащений різною сучасною мебеллю у ніжних кремових та коричневих відтінках. Величеньку кімнату прикрашало велике ліжко у тих же тонах, шафа-купе із вмонтованою скляною поверхнею на дверцятах, туалетний столик та книжкова полиця. Я перевірила ще одні двері з іншого боку і відчула полегшення від того, що тут є окрема ванна кімната, щоправда тільки із душем. Насправді я бажала б мати окрему кімнату, щоб мати більше вільного простору, але маємо те що маємо. Я і цим задоволена. 

—Тут нічого так,-кажу я. Мама саме поклала наші речі на м'який килим, що стояв посеред кімнати.

—Розумію, ти б хотіла краще, але..-вона сумно зітхнула. Я підійшла до неї і міцно обійняла її.

—У нас все буде, мам,-пообіцяла їй я,-Я вдячна за те, що ти робиш для мене, справді.

Вона лише обійняла мене у відповідь. Так ми простояли декілька хвилин, а потім розібрали і розклали свої речі. Після цього до нас постукали, жіночка вручила нам нову постільну білизну:

—І ось вам порада -старайтеся уникати сина господаря, він дуже складна людина.

Ми з мамою ніяково переглянулися. І от що це значить взагалі?

Тим часом жінка розгладила поли свого вільного вбрання і додала;

—Ваша робота розпочинається прямо зараз. Ви маєте приготувати і подати вечерю, а ось із завтрашнього дня будете виконувати усі свої обов'язки. Щасти вам!

Жінка доброзичливо всміхнулася мамі і швидким кроком пішла геть. Я зголосилася піти з мамою, заодно допоможу їй, із чим потрібно. Тим паче що усі домашні завдання я виконала ще на перерві.

Ніхто нас і не думав провести до особняка хазяїна, тому кухню ми знайшли самі без усіляких труднощів, бо будинок стояв тихий і здавалося, що тут нікого немає, хоч ми і не знали, чи так це.

На вечерю мама запропонувала засмажити рибу з легеньким провареним рисом і овочами на пару. Ми готували разом і розділили справи, щоб впоратися якомога скоріше. Аж раптом я почула жалібне нявкання десь знаружі і поглянула у широке вікно, побачивши там руде малесеньке кошенятко. Я поспішила вибігти до нього із мисочкою із їжею, щоб запропонувати йому поїсти, воно голодне напевно ж, а від цього маленького гостя ці багатії ну точно не обідніють.

Він був настільки крихітним, що ледве вміщався у мою розкриту долоню. Зустрів він мене трішки боязко, але коли зачув запах їжі підійшов поближче, не зважаючи на свій явний страх. Я повернула мисочку поближче до нього і присіла навпочіпки, щоб розгледіти краще це маленьке пухнасте чудо. Я навіть наважилася погладити його, здавалося, кошенятко було не проти цього і навіть замуркотіло у відповідь і підняло хвостика тоненького. Малесеньке яке.