Глава 1

 Я стою перед величною масивною будівлею і задираю голову вгору, щоб як слід роздивитися той самий найкращий заклад, у якому маю змогу навчатись. Моя мрія нарешті втілилася.

Сьогодні перший навчальний день і я маю постаратися справити хороше враження і познайомитися з однокурсниками. Я налаштовую себе на позитив і нарешті починаю йти по охайній доріжці, вимощеній маленькими плитами. Перед університетом знаходиться великий парк, чому я неабияк рада: тут можна і погуляти в перервах між парами, поспілкуватися та й загалом відпочити і насолодитися соковитою зеленню навкруги. На яскравих лужках купчилися студенти, сміючись, хтось сидів на лавках, набуваючи серйозного вигляду. Десь галасливо обговорювали щось зграйка дівчат, модно одягнених і з айфонами у руках. Я поглинала атмосферу навкруги мене з такою готовністю, що дух захоплювало.

—О, дивіться яка дівка йде,-почувся бридкий хлопчачий голос позаду мене.

—Що ж це вона тут забула? У таких, як оця, немає грошей на такий університет,-гигикнув інший.

—Оверсайз носить бо товста напевно. Може то чергова іграшка для нашого байкера?

—Та ні, навряд. У нього смак покраще. А ця як сіра мишка.

  Усі мої речі, які я стискала в руках, випали. Мене обпік несамовитий гнів. Усе, як завжди, усі звертають увагу на зовнішній вигляд людини. Тупі мажори, які не знають, як це-не мати грошей на трендові речі та й загалом.

 Зачувши падіння моїх речей, банда хлопців почала несамовито сміятись. Я злісно почала збирати свої речі, як почула зовсім близький звук двигуна мотоцикла. Не встигла злякатися, як перед очима виникло чорне лискуче колесо. Я повільно підняла очі і з захватом помітила червоний спортивний байк лімітованої серії, від виду якого у мене текли слинки.

—Максе, здоров!-бадьоро привітався із байкером один із хлопців.

—Ти чого на дорозі стовбичиш? Жити набридло?-похмуро запитав він, злітаючи з байка. Не хочеться визнавати, але він красунчик, якого ще пошукати треба. Каштанове волосся хвилями падало йому на лоба, трішки перекриваючи його карі, майже темні очі. З-під чуба виглядали насуплені густі брови, а повні темні губи скривилися від невдоволення. Побачивши в його очах роздратування, я швидко стрепенулася і злість почала накочувати знову.

—Взагалі то, тут люди ходять, якщо ти не бачиш,-я кивнула головою вбік,-Стоянка в іншій стороні.

—Ти що, страх втратила? Зникни звідси, швидко,-наказав він загрозливим тоном.

  Невже він думає, що має право усім наказувати?

—Пффф, як страшно. Я не боюся тебе, ти, самозакоханий альфач,-останнє я вимовила з таким презирством, на яке тільки була здатна.

—А повинна була б,-понизив голос він.

—Ти ще не знаєш, на що здатний наш Макс!-вигукнув якийсь навіжений з його компанії.

—А ти що, його найбільший фанат? Було б тільки від кого фанатіти,-їдко мовила я,відчуваючи себе краще коли хоча б поставила на місце одного з тих, хто обговорював мене. Щелепа того противно захлопнулася. Я переможно всміхнулася, але моя усмішка швидко зникла, коли я наткнулася на пронизуючий погляд їх ватажка. Ця вся ситуація неабияк виводила його з себе, а найбільше його злило те, що він не міг контролювати те, що відбувалося.

—Збирай свої речі, або я їх розчавлю колесами мого звіра,-врешті-решт вимовив він.

 Я захихикала.

—"Мого звіра"?Ой, не можу, ну хто так зараз говорить!

  Зграйка студентів, які зібралися на видовище, приголомшено спостерігала за тим, як я сміюся. 

—Швидко,-гаркнув він, змушуючи усіх поряд здригнулися. Але не мене. Не на ту напав.

  Ми свердлили одне одного поглядом, аж поки периферійним зором я не побачила студента, який відділився з натовпу і ступав до мене. На носі він мав великі окуляри, що спадали з нього при кожному його кроці. Приголомшена, я почала разом із ним збирати свої речі. Чого не очікувала, так це допомоги. Думала, усі тут злі, а воно он як.  З полегшенням усвідомила, що на пари встигаю, не марно вийшла раніше. Банда хлопців замовкла, але я відчувала багато поглядів на собі, особливо відчувався пекучий погляд їх ватажка.

 Разом із люб'язним хлопцем ми зібрали мої речі і невимушено пішли в бік університету.

—Мені звичайно приємно, але чому ти мені допоміг?-першою порушила тишу я.

—Ти круто з ними впоралася,-з ходу відвісив він комплімент, проте це не викликало в мені роздратування, а лише тепло,-Хтось мав поставити його на місце, але я зовсім не очікував, що це буде першокурсниця. 

—Дякую тобі, еее... Яке твоє ім'я?

—Олесь, а твоє?

—Ніка. Дуже приємно. Ну що, поставимо вашого головного на місце?

—Звичайно,-погодився він і ми розсміялися. 

  Якщо цей Макс ще раз спробує мені наказувати або хай як порушить мій особистий простір-я за себе не відповідаю. А ось він відповість за свої вчинки по повній програмі. Ну що ж, любий Максік, сподіваюся ти достатньо розумний, щоб не лізти до мене. 

  Далі ми з Олесем розмовляли про все на світі, хихотіли, згадуючи обличчя тих хлопців. Олесь розповів, що мріє створювати свої ігри і застосунки, цікавиться сферою айті. Перед парою першокурсникам пояснили усі моменти, які нас цікавили, але наш куратор, як мені здалося, не дуже любив бюджетників. Погляди, які на мене кидали однокурсниці були відверто кажучи хижі. Але я не давала їм змоги відчути мій страх, а навпаки вела себе невимушено. З Олесем спільних пар у нас було небагато, але я не переймалася, бо вважала, що краще буду слухати пари уважно, не відволікаючись.

  Перший навчальний день добіг кінця. Ми з Олесем йшли на зупинку, розмовляючи.

—То ти тільки сюди переїхала?-поцікавився він.

—Так, моя мати отримала роботу у одного багатія, тому буду жити з нею.

—Якщо що-то ти можеш звертатися до мене.

  Я мило всміхнулася йому, вдячна за його турботу.

—Домовилися. Мені вже час йти, до зустрічі!

—Бувай, Ніко!

  Швидко попрощавшись із новоспеченим другом, похапцем дістала телефон і написала мамі, що вже чекаю її у домовленому місці. Через п'ять хвилин до узбіччя під'їхало жовте таксі, звідки вийшла моя мама.