Розділ 14. Маленьке диво

Розділ 14. Маленьке диво

Максим розривався між офісом, лікарнями та ліцеєм. Ще й про футбольний клуб мав подбати! Голова гуділа від справ, але він намагався все чітко планувати.

Тато одужував, лікарі навіть відпустили його додому. Це була чудова новина. Тільки з дідусем не було ніяких змін. Максим питав у лікарів у чому справа, а ті розводили руками, що вік, а з ним не посперечаєшся. Максим та Маргарита дуже обережно розповіли про Василя Максимовича та його стан. Роман довго думав, а потім вирішив навідати батька. Маргарита була не дуже задоволена, бо переживала за стан здоров’я чоловіка, але знала, що переконувати його – марна справа. Та й мають вони побачитись. Стільки років мовчання. Роман хотів тата навіть у своєму віці.

Коли приїхали до лікарні, де перебував Василь Максимович, Маргарита не залишала чоловіка ні на хвилину. Роман зблід, коли побачив стражденне обличчя батька. А він же пам’ятав його усміхненим, пам’ятав своє щасливе дитинство. Роман підійшов до ліжка, де лежав тато і тільки звук апаратів сповіщав, що він ще живий.

– Привіт, тату, – тихо мовив Роман та взяв батька за руку. – Я такий щасливий бути поруч з тобою. Знаєш, я завжди мріяв про нашу зустріч. Хотів розповісти тобі про Маргариту та наших синів. Вони в нас такі хороші. Обидва твої копії, що зовнішньо, що характером. Дякую тобі, тату. Ти дав мені головне – вміння любити. Я бачив, як ти кохав маму, як любив мене, як любив життя. Попри все, що було, я вірю, що ти й досі мене любиш та любиш життя. То ж борися за нього. Ти нам дуже-дуже потрібен. Мені, Маргариті, хлопцям, усім нам.

Це була сповідь сина батькові. Слова, які Роман хотів сказати йому протягом усіх років. Він не хотів хизуватися своїми здобутками. Навіщо? Тепер он син керуватиме фірмою і точно перевершить його, ще й хватку до справ ділову має. Роману хотілося татового тепла і зараз він хотів почути його голос. Чоловік витер сльози та нахилив голову, щоб поцілувати руку тата. Він неочікувано він відчув другу руку батька на своїй голові.

Живий! Отямився!

У куточку стояла Маргарита і плакала. Вона також переживала разом з Романом та картала себе, що саме через неї батько та син посварилися. Хоч Роман запевняв, що її вини немає, але вона все одно переживала.

– Синку, – прохрипів чоловік, а всі апарати, наче сказилися.

– Тату! – зрадів Роман. Він бачив, що щоками батька текли сльози та зрозумів, що він усе чув.

– Пробач мені, сину. Я так завинив перед тобою, перед Маргаритою, – мовив Василь Максимович та поглянув на невістку. – Дочко, підійди до мене. Пробач мені, старому дурню. Не розгледів я в тобі тоді щирість, вірність та любов. Я виявився дурнішим за свого сина. Пощастило йому з тобою. Така гарна пара, та й сини у вас хороші.

Маргарита підійшла та також сіла поряд з чоловіком. Вона раділа за цих чоловіків. Нарешті вони порозумілися!

Прибігли медики, почалося обстеження, хоча Василь Максимович намагався їх вигнати і розповідав, що почувається не просто добре, а божественно. Лікарі наполягли на обстеженні пропри бажання чоловіка втекти з лікарні. Пообіцяли, що якщо він пройде всі аналізи та обстеження, то вони його відпустять додому. Роман пообіцяв, що обов’язково приїде вранці навідати його.

Щасливі Великі поверталися додому. Водій вів автівку, бо Маргарита не дозволила чоловіку сідати за кермо. Пара обговорювала останні події, як водій неочікувано натиснув на гальма так, що Маргарита та Роман вдарилися об передні сидіння.

– Що сталося?! – вигукнув Роман.

– Там дитина, – відповів наляканий водій.

– Де?! – спитала Маргарита, а її серце втекло у п’ятки за чоловіка, який нещодавно переніс операцію на серці, і за дитину, яка опинилася перед, чи вже під автівкою.

Маргарита найпершою відкрила дверцята та стрімголов побігла до капота машини.

– Жива! – вигукнула жінка та з полегшенням. Видихнула не тільки вона, але й чоловіки в автівці. – Ти не забилася? – звернулася Маргарита до дитини, яка скрутилася калачиком перед машиною. Жінка присіла та спробувала оглянути дитину, бо переживала, що дитина зазнала травм.

– Ні, – почула слабкий голос дитини, яка тремтіла. Малеча підняла свої блакитні очі, які були заповнені сльозами.

– Де болить?! – запитала Маргарита, бо сприйняла сльози дитини по-своєму.

– Ніде, – відповіло дитя, але не переставало плакати. Сльози текли замурзаними щоками, ще більше розмащуючи бруд по обличчю.

– Де твої батьки? – нарешті оговталася жінка та почала озиратися довкола. Не може бути, щоб така маленька дитина була сама.

– Мамка спить, а батько мене відправив за горілкою, – відповіла дитина, ще дужче починаючи плакати. – Але не можу я йти додому, бо пляшка розбилася, коли я переходила дорогу.

Тільки зараз Маргарита помітила поряд з дівчинкою скло та відчула запах алкоголю.

– Боже, ти не порізалася? – заметушилася  Маргарита, оглядаючи брудні руки дитини.

– Ні. А ти така гарна і добра. Вставай, не сиди на землі, бо будеш кашляти, – серйозно мовило маля.

– Як тебе звати? – запитала Маргарита.

– Вітка, – відповіла дитина, копіюючи чиюсь інтонацію. – Але сусідка, баба Аня, називає мене Вітусею.