Розділ 1. Ура! Канікули!

Розділ 1. Ура! Канікули!

– Мері Іванівно, це вам, – мовив учень та подарував великий букет білих троянд. – Дякую, що вчили та терпіли. Буду сумувати за вами на канікулах.

– Дякую, – відповіла молода вчителька та усміхнулась, згадуючи, скільки нервових клітин було втрачено навіки через цього учня. Вона, звісно, знайшла з ним спільну мову, але перше враження, яке він на неї справив – незабутнє.

– Мама запитувала, чи зможете ви зі мною на канікулах позайматися, – не відходив від неї Сергій. Син місцевого депутата над яким усі трусилися та терпіли усі його витівки.

– Серже, у тебе завтра починаються канікули, а в мене незабаром відпустка. Пропоную відпочити одне від одного, – відповіла вчителька.

– Ну, Мері Іванівно, я не втомився. Хоча б два рази на тиждень, – стояв на своєму Сергій.

– Якщо не втомився, то я надсилатиму у чат нашої групи раз на тиждень завдання, які ви будете виконувати, аби не забули те, що ми вчили рік, – відповіла Марія.

– Ні, так не чесно! Завдання це одне, а очне навчання та ваші пілюлі – інше, – стояв на своєму Сергій Великий.

– Ми можемо це обговорити пізніше? Йди готуйся, ви виступаєте третіми. Кажи слова чітко, як ми репетирували, та не поспішай! – дала настанови Марія.

– Добре. А правду кажуть, що Ганна Іванівна йде зі школи і ви з наступного року будете нашою класною? – поставив запитання невгамовний учень.

– Сергію, пропоную завершити цей навчальний рік, а час покаже. Don’t push the horses. Все, йди готуйся, – мовила Марія та хлопець таки пішов до однокласників.

– Великий у своєму репертуарі, – закотила очі колега Марії, Сніжана Олегівна. – Довели Ганну Іванівну, то тепер за тебе взялися. Он, як тебе квітами засипають. Вдома буде справжня оранжерея. Ти продавати можеш. Це ж які гроші на вітер! День постоять та викидати. Краще б дарували гроші у конвертику з квіточками, а так...

– А я люблю квіти, – відповіла на слова колеги Марія. – Не все грошима визначається. Все, мені вже час, – мовила та пішла до подвір’я ліцею, де мала бути лінійка з нагоди Останнього дзвоника.

Марія була ведучою на святі. Минулого року вона закінчила університет, отримала диплом та з першого вересня викладала у цьому ліцеї англійську мову. Їй подобалося працювати з дітьми, хоч часом було й непросто. Працювати у приватному ліцеї з «золотою молоддю» ще те задоволення, але вона швидко знайшла підхід до учнів. Усі люблять молодих вчителів, от і Марію Іванівну усі полюбили, яку називали Мері на англійський манер з подачі Сергія Великого.

Мері принесла у ліцей нові ідеї. Тематичні тижні, конкурси, святкові дні, вікторини, змагання... Навіть ті, хто не любив раніше англійську тепер бігли до школи, бо у них мав бути урок з Мері.

У колективі сприйняли колегу по-різному: хтось радів ініціативній вчительці, деякі вважали блаженною та сміялися, бо могла брати гроші за те, що робила безплатно, інші цінували її гострий розум, кмітливість та любов до дітей, а декотрі відкрито заздрили.

У ліцеї стало більше свят, частіше чувся сміх і усі колеги називали Марію – Марі, бо з її приходом у їхньому навчальному закладі стало більше приводів для  щастя й радості.

Після завершення святкової лінійки, директор попросив усіх зібратися в учительській. Вчителі раділи канікулам навіть більше за учнів. Тепер ніяких уроків, контрольних та вередливих учнів. Ура! Канікули! Свобода!

Коли усі зібралися, то директор розпочав свою промову.

– Дорогі мої вчителі! Вітаю вас із завершенням навчального року. Дякую усім за вашу працю. Хочу вам повідомити новину. Від завтра на вас чекають зміни. З першим днем літа розпочнуться канікули, але у ліцею буде інший власник, а з першого вересня й інший директор, – мовив В’ячеслав Володимирович, а вчителі почали шепотітися. Усі розуміли, що В’ячеслав Володимирович людина глибоко пенсійного віку, часто хворіє, але його поважали та любили за людяність та професіоналізм і сподівалися, що він ще буде працювати. – Я передаю ліцей у хороші руки. Новою власницею є Віолетта Вікторівна. Ви її знаєте, вона мама одного з ваших учнів – Казимира. Віолетта Вікторівна переймається добробутом ліцею та бажає створити ще кращі умови для дітей та вчителів.

Розумію, що ця новина для вас, як сніг на голову, але це мало рано чи пізно статися. Я не вічний.

– Вітаю усіх ще раз тепер вже у новій ролі. Хочу вас запевнити, що усе буде так, як і раніше, але ми плануємо зробити ремонт, запустити рекламу та покращити умови для усіх учасників навчального процесу. А зараз, на честь закінчення навчального року, запрошую усіх до ресторану, – мовила Віолетта Вікторівна, а серед присутніх почулися схвальні та радісні вигуки.

Далеко не всі розуміли, що від завтра розпочиналися канікули, але не для усіх...

– Мері Іванівно, а вас я попрошу затриматися, – звернулася Віолетта Вікторівна. – По-перше, хочу вам подякувати за мого спиногриза. У Казимира ще той характер і я з ним минулі роки ой, як набідкалася з вашою англійською. У нього було три репетитори, три, а він мені мозок виносив чайною ложечкою. Але цього року, з вашим приходом, наче бабця вроки зняла, робить усе сам. Коли він хворів та підключався онлайн, я чула, як він відповідав. Боже, це вперше в житті я так пишалася, що моя дитина відповідає англійською. Ви – чарівниця, – сипала компліментами нова власниця, а Марія розуміла, що зараз буде ложка дьогтю. – По-друге, ну, ви ж знаєте, що Ганна Іванівна звільняється та залишає нас, а діти без класного керівника не можуть, то ми вирішили з В’ячеславом Володимировичем, що кращої кандидатури не варто й шукати. Вітаю, ви з першого вересня класний керівник 7-А класу та будете відповідати за кабінет, де сиділи діти. Ми там зробимо ремонт, купимо нові стенди, усе, що буде потрібно, – далі лила мед Віолетта, а Мері розуміла, що це не пропозиція, а факт, перед яким їх поставили. – Ой, я вас геть заговорила. Їдемо до ресторану. Ви, В’ячеслав Володимирович та Андрій Петрович їдете у моїй автівці. Нам треба буде ще дещо обговорити у ресторані, не люблю відкладати справи на потім.