Розділ 4

То в її голові я таки відбила в неї хлопця. Знову зиркаю на Олесю. Цієї миті раптом розумію, кого нагадував мені Вільмар. Тимура. Це і був Тимур, вбраний у костюм вампіра й з товстим шаром гриму. До чого була ця вистава? Навіщо це йому? Помста за те, що відмовила? Як низько. Мені здається, що я стала героїнею якоїсь поганої, дешевої драми. 

На перерві між лекціями нарешті помічаю, як деякі студенти зиркають на мене. Напевно ті, які були там присутні. Дехто дивиться з насмішкою, інші навпаки — зі співчуттям. Мені не дуже приємно, але найбільше вразив вчинок Олесі. Я ж попросила тоді вибачення. Хоча якщо чесно, мені не було за що вибачатися. Це не я, а він до мене клеївся. 

Настрій псується остаточно і я вирішую на лекцію не йти. Виходжу з універа. Біля входу припаркований джип. Раніше я такого тут не помічала. Цікаво. Мабуть, якийсь першокурсник мажор завівся. Збираюся переходити дорогу, як двері авто відчиняються й звідти виходить Тимур. Кілька секунд витріщаюся на нього, а потім рішуче прямую далі. 

— Агов, мала, почекай, — лунає позаду.

Не звертаю уваги. Не вистачало ще з ним світські бесіди вести після вчорашнього. 

— Та почекай ти, — він хапає мене за руку й розвертає до себе. — Ти за вчорашнє образилася? Я нічого поганого не хотів. Навпаки то був сюрприз для тебе.

— Нічого собі сюрприз, — обурююся, — ти принизив мене перед купою народу, посварив з найкращою подругою.

Він лише мугикає собі під носа.

— На твоєму місці я б не робив поспішних висновків. Це до речі була її ідея. Вона допомагає мені завоювати тебе.

Кров приливає мені до щік. 

— Як таке можливо? — заперечую й відсмикую нарешті свою руку. — Ти її запросив на побачення, а сам почав клеїтися до мене. І взагалі як швидко змінюються в тебе симпатії. Спочатку одна сподобалася, а тут відразу інша.

— Вона мені ніколи не подобалася, — задумливо сказав Тимур. — Я запросив її на побачення тільки для того, щоб познайомитися з тобою.

Ми замовкаємо.

— Може даси мені шанс усе пояснити? — Він вказує рукою на машину. — Поїхали на каву? 

Вагаюся. Потім зітхаю й іду до машини. Тимур сідає за кермо й ми їдемо. Краєм ока помічаю, що кілька студентів проводжають нас поглядом. Я знову у центрі уваги.

За п'ятнадцять хвилин ми зупиняємося біля того самого кафе, де й познайомилися вперше. 

— Іншого місця не знайшов? — Шиплю на нього.

— Що поробиш. Тут найкраща кава.

Він розводить руками, лукаво усміхається й виходить з машини. Ми заходимо всередину й відразу займаємо столик біля вікна. До нас підходить офіціант й ми робимо замовлення. 

— Ну то навіщо ми тут? — Кажу нетерпляче. — Що ти збирався мені пояснити?

Він прокашлюється. Дивиться кудись в бік і починає:

— Я помітив тебе вперше кілька місяців тому, у нічному клубі. Ти танцювала відкрито, сексуально, але не розпусно. В тобі відчувалася грація. Я збирався підійти, та мене відволікли по роботі, а коли повернувся, то тебе вже не було.

— І що в тебе за робота? 

— Найважча, — він усміхається. — Я власник. 

— Ти володієш нічним клубом? Не слабо. А скільки тобі років?

— Двадцять сім. У клубному бізнесі з двадцяти. 

— Мабуть, батьки багаті? — пхикаю.

— Не без того, — погоджується він. — Але гроші на клуб я в батьків позичав і вже все повернув. Просто так мені ніхто нічого не давав.

Офіціант приносить нам замовлення. Я припадаю до мого лате з карамеллю й раптом помічаю, як Тимур невідривно дивиться на мої губи. Знічуюся.

— Ну і що далі?

— Я доклав чимало зусиль, щоб дізнатися хто ти, але мені це не вдалося. Аж поки одного разу я проїжджав повз універ й побачив тебе в компанії блондинки, тобто Олесі.

Закушую губу, бо вже розумію, що буде далі.

— А от Олесю знайти було не важко, — Тимур усміхнувся. — Таку товариську дівчину й любительку погуляти ще треба пошукати. Наступного дня я побачив її біля скверу й зупинився. 

— І все це, щоб познайомитися зі мною?

Він киває.

— Але це не виправдовує того, що ти читав їй вірші, казав, що вона дуже гарна, вводив в оману людину. Може вона після тих віршів закохалася в тебе. Ти про це не подумав?

— Яких віршів? — здивувався Тимур. — Де я і де вірші?

Обурився так щиро, що я розсміялася.

— Я зупинив машину. Підійшов до неї й запропонував познайомитися. Потів призначив зустріч у кафе й попросив взяти подругу, бо я буду з другом.

— А ти не подумав, що вона візьме когось іншого, не мене? 

— Так, я ризикував, — погодився Тимур.

— І що далі?

— Ти сама все бачила. Вона влаштувала якийсь цирк в кафе й втекла.

— Звичайно, ти ж образив її почуття. Використав. — Відпиваю лате й дивлюся у вікно. Там починає накрапати. Від вологи блищить жовто-багряне листя на землі. — А як ви зустрілися знову й домовилися принизити мене?

— Все не так, — обличчя Тимура спалахнуло. — Я не хотів тебе принижувати. Думав створити казку, ціле свято для тебе. Вибачитися за свою поведінку на попередній зустрічі. А потім в кінці запросити на побачення. Але ти так швидко втекла, що я не встиг цього зробити.

Кривлюся й встаю з-за столу. Віриться важко. Хоча я й справді бігла звідти наче від пожежі.

— Якщо ти кажеш правду, в що я була одягнена, коли ти вперше мене побачив у клубі?

— Зелена блискуча сукня з глибоким декольте, браслети на руках, довгі сережки в єгипетському стилі, панчохи та високі підбори, вирівняне волосся. В руках тримала маленьку чорну сумочку.

На мить я заклякаю. Вражено дивлюся на нього. 

— Ну то що, даси мені свій номер?