Розділ 3

Коли приходжу до тями, навколо відбувається щось дивне. Чоловіки, одягнені у костюми й білі сорочки, на сцені п'ють шампанське, розмовляють й весело сміються. Я підіймаюся на лікті й озираюся. Досі лежу на столі. Навколо щось схоже на вечірку — голосна музика, дівчата танцюють на п'єдесталах, діджей за пультом на сцені з іншого боку від мене. Внизу народ, так само в костюмах нечисті, відпочиває. 

Я раптом згадую, що було до того, як я втратила свідомість. З жахом знову озираюся, та нічого не нагадує про ті страшні кадри й ритуальне жертвоприношення. Сповзаю зі столу. Прямую до сходів, як світло знову вмикається. 

— Почекай! — Раптом лунає голос Вільмара. Він поспішає до мене з якоюсь ганчіркою в руках. Дивиться на мене стривожено. Ряджені починають плескати в долоні й свистіти. Кров приливає мені до щік. Це все був розіграш і мене виставили дурепою на все місто. Швидко спускаюся сходами й біжу на вихід. Який сором. Ще й втратила свідомість прямо на сцені. Тепер весь універ гудітиме про це.

Наостанок ще раз озираюся. Його обличчя тепер, без товстого шару гриму, видається мені ще більше знайомим. 

Дістаю телефон й викликаю таксі. Вискакую на вулицю й від холодного повітря, яке я різко вдихаю, паморочиться в голові. Коли під'їжджає машина, я помічаю Олесю, яка стоїть неподалік й уважно дивиться на мене.

— Як ти могла? — Промовляю я. Вона зиркає на мене здивовано й сміється.

Сльози навертаються мені на очі. Я сідаю в машину і їду додому.

Потім знімаю з себе цю злощасну сукню, змиваю косметику й лягаю у ліжко.

“Може переїхати до іншого міста? — думаю засинаючи, — туди, де мене не знають і можна буде почати життя спочатку”.

Наступного ранку довго лежу у ліжку. Продовжую розмірковувати над тим, щоб або поїхати з міста, або ніколи більше не виходити з квартири. Але врешті розумію, що зараз це проблеми не вирішить. Тож зітхаю і сповзаю з ліжка. Поки приймаю душ, думки трохи упорядковуються. А що врешті решт трапилося? Якийсь мудак розіграв мене і я втратила свідомість на сцені, де мене начеб-то збиралися принести в жертву. Будь-яка людина відреагувала б так само. Сьогодні вже не Гелловін, тож те, що сталося в Будинку культури, хай залишається у будинку культури. 

Снідаю і йду до універу. Ніхто на мене не дивиться, як учора. І раптом до мене доходить. Розіграш почався задовго до сцени. Упродовж дня на мене витріщалися люди у місті. І це не нормально. Зараз цього немає. Час від часу озираюся, бо очікую якоїсь підстави. Проте все спокійно.

В універі все також як завжди. Я відвідую кілька лекцій і на диво, ніхто не звертає на мене уваги. Помічаю Олесю й сідаю позаду. Все ж не розумію, що поганого їй зробила. Ми кілька років дружили. Все одна одній розповідали. І тут таке. Наче я в неї хлопця відбила. Заклякаю. Якийсь неясний спогад проноситься десь у найтемнішому закутку моєї пам'яті. І раптом я згадую…

Це відбулося понад місяць тому. Вже пройшло хвилин десять лекції з філософії, як до зали зайшла Олеся. Вона вибачилася й тихенько пройшла до свого місця біля мене. 

— Чого запізнюєшся? Є що розказати цікавого? — Кажу, бо помічаю її збудження.  Очі Олесі сяють від щастя. Губи яскраво нафарбовані. Одягнена вона у коротку сукню й туфлі на високих підборах.

— Я такого хлопця зустріла, Рито, — вона закушує губу. — Красивий, очі чорні, пронизують наскрізь, високий, широкоплечий і багатий… 

— І де ж ти зустріла такий скарб? — Сміюся. — Хіба в нашому місті такі принци бувають?

— Бувають, — кивнула серйозно подруга. — Я йшла в центрі до скверика, як біля мене раптом зупинився джип, оттакий — вона розвела руками. — Величезна машина. А з неї вийшли два охоронці й він… Сказав, що я дуже вродлива і він хоче познайомитися зі мною. Потім став читати якісь вірші. Я нічого не зрозуміла, але було красиво, — вона мрійливо закотила очі. — Запросив мене на вечерю сьогодні ввечері. Підеш зі мною? — Вона раптом схопила мене за руку. — А то я від почуттів там свідомість втрачу.

— Здуріла? — Я висмикую руку. — Ще я третьою на побачення не ходила. Що я вам там свічку триматиму чи що? Не хочу бути зайвою. 

— А от і не будеш, — вона поглянула на мене з благанням в погляді. — Він сказав, що візьме свого друга. Так що це подвійне побачення.

Гірше подвійного побачення може бути тільки побачення наосліп. Але вочевидь тут зійшлися обидва варіанти. Я дуже не хочу йти, але Олеся так просить, що погоджуюся. 

Після універа їду додому й одягаю коротку сукню чорного кольору. Фарбую очі й роблю їх виразнішими. Нарешті викликаю таксі й виходжу з квартири.

— Ну чого ти так довго? — Накидається на мене Олеся біля кафе. — Вони вже всередині, але я не хочу без тебе заходити.

Вона хапає мене за руку й тягне за собою. Коли ми заходимо нас обдає теплом і затишком, а також запахом свіжоспечених круасанів. Я повертаю голову й натикаюся на гострий погляд чорних очей, які сканують мене, наче бачать наскрізь.

“Хоч би це був не хлопець Олесі, — думаю про себе. — Хоч би той, інший”. Ми наближаємося до столика. А хлопець не зводить з мене погляду. По спині пробігають мурахи. Мені стає гаряче. 

— Тимур, — він простягає мені руку. — А це мій друг Дмитро, — показує на білявого хлопця поруч.

— Маргарита.

Лише коли сідаємо, я розумію, що знайомство відбулося якось не так, враховуючи, що Тимур запросив на побачення Олесю, а не мене. Він не зводить з мене погляду й здається навіть не помічає мою подругу. Я повертаюся й бачу, як вона знічено опустила плечі, а вираз обличчя такий, ніби зараз розплачеться.

Весь вечір я відчуваю напругу, але намагаюся жартувати. Розповідаю кілька історій, де Олеся відігравала головну і найпривабливішу роль, але здається цим роблю тільки гірше. Тимур ніяк не реагує, а подруга все більше хмурнішає. Врешті, Олеся йде до туалету, а Тимур раптом каже:

— Ти мені запала в око, тож я запрошую тебе провести разом ніч і якщо мені все сподобається, то можна буде розмовляти про другу зустріч.