Розділ 2

Я відкриваю рот від подиву. Невже вони мені плескають? Чому? Мене накриває здивування й водночас внутрішня насолода. Ще ніколи я не була в центрі уваги такої кількості людей. Тепер розумію, чому зірки готові життя віддати чи вбити за славу й популярність.

— Подобається? — Лунає позаду мене. Я озираюся й бачу красивого хлопця років двадцяти семи. Коротка стрижка, вольове підборіддя, високий, широкоплечий. Я б сказала, що доволі привабливий. От тільки шкіра аж занадто бліда й очі якось дивно блищать. Він когось мені нагадує, але я не можу згадати кого. Хлопець тримає в руках два келихи й один з них простягає мені.

— Шампанське, — промовляє з усмішкою, і я відмічаю, які білосніжні в нього зуби. — Не бійся. Я не намагаюся тебе отруїти.

— Це ви передали мені сукню й запрошення? — Питаю, коли беру келих й роблю перший ковток. Бульбашки потрапляють мені в ніс і я кашляю. 

Він киває головою й посміхається.

— Чому? Хіба ми знайомі?

— Я — Вільмар — король цього балу. А тепер сідай, — він відсунув мені стілець. — Всі питання після вистави.

Від його відповіді мені смішно, але я слухняно вмощуюся. Хлопець плескає в долоні й люди розходяться по місцях, а світло гасне. На сцені починається вистава. Нічого більш моторошного й водночас красивого я раніше не бачила. Це відома історія про графа Дракулу і його трьох жінок. Третьою на мій подив виявляється Олеся. Коли бачу її на сцені у довгій до підлоги сорочці й босоніж, то не втримуюся й вскакую на ноги. Як їй це вдалося? Вона завжди мені казала, що хоче бути актрисою.

Вільмар, який сидить на сусідньому стільці, м'яко бере мене за руку і тягне назад. Всі актори добре грають. Я мимоволі поринаю у виставу, забувши в якій дивній ситуації опинилася сама. 

— Нам треба йти, — раптом каже Вільмар й встає на ноги.

— Але ж вистава ще не закінчилася, — намагаюся заперечити.

Він не відповідає. Виходимо з лоджії. Я слідую за ним темним коридором, аж поки ми не опиняємося біля сцени. Цієї миті вистава закінчується, актори виходять для оплесків, кілька разів вклоняються і йдуть.  

Вільмар стискає мою долоню й виводить на сцену. З усіх боків вмикаються лампи й прожектори і їхнє світло засліплює мене. Я мружуся.

— Піддані, — лунає урочистий голос мого супутника. — Сьогодні особлива ніч, бо я хочу представити вам свою нову королеву.

Зал вибухає оплесками. А я здивовано витріщаюся на нього. Мені здається, що я сплю й все, що відбувається — це або сон, або витвір моєї уяви.

— Ви знаєте, що час від часу я знаходжу нову дівчину, яка виконує обов'язки королеви упродовж свого життя. Але вони так швидко старіють і вмирають, що кожні п'ятдесят років доводиться шукати когось нового. Проте цього разу перед вами стоїть справжня королева. Та, хто буде зі мною вічність. Котру я заберу до свого темного царства й посаджу поруч зі мною правити.

— Справжня королева… — пронісся шепіт по залу. — Це справжня королева.

Ціпенію. Серце завмирає. Й здається навіть кров у жилах стигне. Я думала це вечірка на Гелловін чи розіграш, але зараз більше схоже на якийсь відьомський шабаш чи зібрання нечисті. Пробую зробити крок в бік, та Вільмар міцно тримає мене за зап'ястя. Починаю прокручувати в голові всі ті жахливі історії, які показували по телевізору про вбитих дівчат, яких приносили в жертву на зібраннях окультистів і сектантів. “Господи…” — починаю политися про себе, як мій погляд стикається з поглядом Олесі, яка мені підморгує. Я обурююся сильніше. Ну треба ж. Зрадниця. Не думала, що вона бере участь у цьому.

— Але для того, щоб вона провела зі мною вічність, — продовжує Вільмар. — Ми маємо познайомити її з Володарем. 

Я з жахом дивлюся на його бліде обличчя і тільки зараз помічаю як з рота в нього стирчать краєчки кутових зубів, неначе у вампіра. Чи може він і є вампір? Перестаю дихати. Такого ж не буває. І все ж він мені когось нагадує.

Цієї миті троє чоловіків у червоних мантіях виносять на сцену стіл й загрозливо наближаються в мій бік. Усередині мене все стискається. Роблю кілька кроків назад та вони швидко подаються вперед й хапають мене за руки.

— Вічність! — Голосно вигукує Вільмар. — На неї чекає вічність.

Я верещу, а натовп внизу моторошно вигукує:

— Вічність! Вічність!

Мене кладуть на стіл. Від страху серце завмирає й піт стікає холодною цівкою з лоба. Останнє, що помічаю, як Вільмар заносить наді мною ритуальний ніж, а далі все поглинає пітьма.