Розділ 1

Не дивлячись на будильник я запізнилася до універу. А в нас дуже суворий викладач. Тож з вже зіпсованим настроєм вирішую йти не на лекцію, а до сусідньої кав'ярні, де зазвичай засідають групками студенти. Всю дорогу мене супроводжує дивне відчуття, що за мною стежать. Ось чоловік, який йде мені назустріч, невідривно дивиться на мене, навіть без тіні усмішки. Жінка через дорогу проводжає поглядом. Навіть підлітки, які поспішають до школи, припинили розмовляти й сміятися та просто витріщаються на мене. Чортівня. Мабуть, мені здається. Я відвертаюся від дітей й натикаюся на уважний погляд чорного кота, який сидить біля зупинки. Його зелені очі пронизують мене наскрізь. Мурашки по спині.

Нарешті добираюся до кав'ярні. Коли заходжу всередину й за мною зачиняються двері, стає надзвичайно тихо. Я озираюся. Майже всі столики зайняті парами чи компаніями студентів. І всі вони одночасно замовкають й дивляться на мене. Знічуюся й швидко проходжу до столика в кінці зали. Сідаю біля вікна. Як по команді народ знову починає спілкуватися й мені відлягає від душі. Значить здалося. Та й чому мало бути по-іншому? Я що зірка якась? 

Замовляю собі каву й круасан з шоколадом біля барної стійки й знову повертаюся до столу. Ловлю на собі зацікавлений погляд блондина в чорному джинсовому костюмі. Та він відразу опускає голову, втуплюється в телефон. Біля столу з'являється, ніби нізвідки, офіціант з моїм замовленням. Ставить на стіл вазу з трояндою. Він дивиться на мене чорними, наче смола очима, в яких не відображається жодна емоція. 

— Замовлення для моєї королеви, — каже з ввічливою посмішкою, схиляє голову і йде.

Кров приливає мені до щік. Я завжди знічуюся, коли чоловіки заграють зі мною чи роблять компліменти. Але це навіть на комплімент не було схоже. Ніби просто констатація факту. Знову ловлю на собі погляд. Але тепер блондинки в іншому кінці зали. Вона швидко відвертається й втуплюється в телефон. Потім ще раз зиркає на мене, ніби порівнюючи з чимось на екрані. Дивно. Концентруюся на своєму круасані. Коли закінчую пити каву, швидко збираюся і йду.

— Моя королево, — чую позаду себе, коли вже збираюся переходити дорогу. — Це вам.

Офіціант вибігає слідом за мною й простягає пакет.

— Мені? — Дивуюся. — Ви, мабуть, помилилися.

— Вам, моїй королеві, — повторює офіціант, всовує пакет мені у руки й швидко повертається до закладу. Я ошелешено дивлюся йому вслід й раптом помічаю, що люди в кав'ярні завмерли й всі, без виключення, витріщаються на мене. У кожного в руках телефон. Мороз пробігає мені по спині. Все це дивно. Я швидко розвертаюся й поспішаю до університету. 

Лекція ще не закінчилася, тож у холі порожньо. Сідаю на лавочці біля входу. Треба подивитися, що в пакеті. Обережно розгортаю й завмираю. Витягаю майже прозору, мереживну елегантну довгу сукню з глибоким декольте й воланами, чорну маску з червоним пір'ям збоку, червону мереживну накидку й туфлі. Окремо конверт. Відкриваю. 

“Сьогодні опівночі відбудеться бал, на який запрошені всі піддані його величності короля. Це особливе запрошення для її величності королеви Маргарити. Будинок культури. Королівська лоджія. Вхід номер тринадцять”.

Здивовано перечитую. По-перше, я була кілька разів в будинку культури й там немає ніяких королівських лоджій, як і входів номер тринадцять. “Це ж сьогодні тридцяте жовтня, Гелловін, — згадую з полегшенням й водночас ще більше дивуюся. — Може там якась студентська  вечірка? Але хто призначив мене королевою й надіслав костюм? Маячня якась. Може це чийсь невдалий жарт? Цієї миті коридором починають ходити студенти. Вони сміються, розмовляють й не звертають на мене ніякої уваги. 

Йду на лекцію з історії, сідаю якомога далі від викладача. Немає ніякого настрою запам'ятовувати дати чи ще якісь факти. До мене підсідає моя подруга Олеся. Її яскраво нафарбовані очі блищать. Вона поправляє пасмо білявого волосся й змовницьки мені підморгує:

— Ну що, підемо кудись святкувати сьогодні? Я чула, що в нічному клубі в центрі буде якась тематична вечірка.

— Бачиш? — Підсовую їй конверт замість відповіді. — Це мені в кав'ярні дали, а ще оце от, — розвертаю пакет з сукнею. — Так що в нас є альтернатива.

Вона кілька хвилин розглядає вбрання й присвистує:

— А це вже зовсім інша справа “Королева Маргарита”, — сміється. — А хто тебе королевою призначив? В тебе що з'явився хлопець?

— Поняття не маю, — знизую плечима, — думаєш варто піти? Раптом це якийсь розіграш?

— Максимум черговий залицяльник, — каже Олеся впевнено. — І за такий вчинок, він як мінімум заслуговує на знайомство.

Я погоджуюся, хоча на душі в мене неспокійно. 

Після лекцій ми домовляємося, що вона заїде за мною на таксі о пів на дванадцяту й розходимося по домівках. 

Дорогою додому мені знову здається, що перехожі дивляться на мене. Дівчинка років п'ятнадцяти приглядається й весь час зиркає в телефон. Я забігаю до під'їзду, підіймаюся на шостий поверх, швидко заходжу до квартири. Закриваю за собою двері й видихаю з полегшенням. Роззуваюся, йду на кухню й капаю собі валер'янки. Випиваю з водичкою й сідаю на стілець. 

— Божевільний день, — шепочу. — Або з людьми навколо щось не так, або я здоровий глузд втрачаю й в мене параноя. 

Знімаю куртку і йду до своєї кімнати. Кидаю пакет на стілець. Сама лягаю на ліжко. У месенджері непрочитане повідомлення від мами. Вчора вона з татом неочікувано вирішила поїхати в село на кілька днів. Я так і не зрозуміла навіщо і чому так раптово. Навіть думала провести вечірку на Гелловін у себе вдома. Відкриваю повідомлення. Там фото тата з мамою на фоні осіннього листя, нашого старенького будинку й саду. Вони щасливі й усміхаються. Ще кілька секунд роздивляюся їхні обличчя. От би й собі знайти таку пару, щоб в любові та на все життя. Хоча статистика каже, що зараз такого майже не буває. Менше одного відсотка. Зітхаю.