Післямова

Післямова

Четверта ранку... Такого темного і прохолодного, що затишок можна знайти тільки у обіймах коханої людини… Місто спить, насолоджуючись тихим відпочинком, адже ще кілька годин – і вулиці знову заполонять люди, машини, гамір заклопотаних працівників та самотні постаті, які прямують у різних напрямках столиці…

Закохані, що стоять, обійнявши один одного, органічно доповнюють романтично-ліричне полотно ще зовсім юної художниці осені. Ще мить і цю ідилію псує такий несподіваний і різкий гул мотору! Зоряна занепокоєно розплющує сонні оченята, і безшумний стогін злітає з її вуст! Червоне порше, яке взялося на цій темній вуличці нізвідки, мчить просто на них. Усі шляхи до втечі відрізані! Вони у пастці! Від жаху і безвиході пальці стискаються залізними лещатами на плечах хлопця, який, ще не відчуваючи загрози, продовжує шепотіти щось приємно-романтичне коханій на вушко. Тільки у кіно кілька секунд можна розтягнути, відстроковуючи непоправне… драматичне… У дівчини вихоплюється гортанний крик:

- На-за-р!.. – все, що встигає вимовити шокована Зоряна, як чує удар, скрегіт металу і дзенькіт розбитого скла, після чого втрачає свідомість…

До тями її повертає гаряче дихання поряд і ніжні турботливі обійми. Від жаху, який скував її тіло, вона повільно розплющує очі. Темінь потроху відступає, і Зоряна впізнає рідні стіни… Вона вдома… Помалу приходить до тями.

- Тс… люба моя… Усе добре. Це лише сон. Просто чергове жахіття… - лине рідний голос коханого, і Зорянине серце поступово повертається у звичайний ритм.

Минуло три роки, а Зоря все ніяк не могла оговтатися від трагедії, що сталася на лівому березі... Від згадки про пережите сльози мимоволі зросили очі, а в грудях стисло боляче та щемно.

- Хочеш, я зроблю тобі заспокійливий чай? – запропонував стурбований чоловік.

- Ні, дякую… Просто обійми мене міцніше…

- Оу, це я залюбки!.. - одразу притиснув до себе дружину і занурив своє обличчя в довге русяве волосся. - Ти така… Господи, коли вже я тобою вдовольнюся? Зоряно, поруч тебе геть неможливо спати!

Він вдихав її запах, ніби той був єдиним джерелом повітря у його житті, без чого чоловік би не жив.

- Не вигадуй! – задоволено посміхнулася Зоря, розтанувши в міцних рідних обіймах.

Він продовжував блукати по її тілу, опускаючись до тоненької шиї, затримуючись на впадинах ключиць, піднімаючись на пагорби звабливих грудей, і знову сходити вниз до плаского спокусливого животика…

- Ти мені не віриш? Ну, то я за себе не ручаюся, - багатообіцяюче прошипів чоловік, не відриваючись вустами від м’якої шовкової шкіри.

Він взявся до роботи, давно звикнувши не на словах, а на ділі, доводити істинність своїх слів! Оголені тіла перепліталися без поспіху, мов хвилі збитих вершків, які візерунками лягали на торт. Такими ж солодкими були і їхні поцілунки. Минуло стільки часу, а вони ще не насолодилися смаком, запахом, доторком…

Чоловік пестив кожну ділянку тіла, ніби хотів за раз насититися своєю дружиною сповна. Тоді різко, але ніжно підняв її та посадив на свої коліна.

- Моя… Зоря… Ммм… моя… - погойдував її неспішно, але ритмічно.

- Т-а-ак… тво-о-оя… - вона давно вивчила його, такого пристрасного і уважного водночас, власного, але неегоїстичного, гарячого, але і неспішного гурмана, який смакував нею кожної ночі, дня і... ранку, як от зараз…

Її волосся розсипалося густими хвилями по оголених плечах та грудях, а він цілував його, як ікону, як святість і найбільшу цінність! Руки стискали її талію, скеровуючи і направляючи, а вона піддавалася і… віддавалася вся… без залишку і… докору сумління… Просто так повинно було статися! Не могло бути інакше – дві душі, які прийшли у цей світ болю, страждань і випробувань, нарешті з’єдналися воєдино! А вдвох усе долати легше… І… приємніше…

Він щораз пришвидшувався, не в силах стримуватися чи далі розтягувати задоволення! Краплини поту стікали по його спортивному тілу. Великі круглі плечі, сталеві м’язи, що за останні роки стали ще сильнішими і виднішими на тілі чоловіка. Твердий прес…і не тільки… О, як збуджувала Зоряну його міцна і широка спина! За нею, виявляється, можна почуватися не тільки захищеною та в безпеці, але і цілковито щасливою й задоволеною!..

А тим часом рухи ставали частішими і ритмічнішими. Жінка, що до цього обіймала чоловіка руками та близько-близько притулялася до нього, зараз відкинула голову назад, і відкрила чоловікові свої налиті перса! Вони погойдувалися разом з коханцями, щораз приковуючи погляд партнера. Волосся хаотично розтріпувалося, коли вона запускала тремтячі пальці у заплутані русяві коси. Ще мить, ще подих… ще…

- Ще!.. – жінка не хотіла зупинятися, все глибше впускаючи його в своє тіло. - … Ще… Так! Так… та-а-ак…

Вони продовжували лежати поряд, важко дихаючи від задоволення. Краплинки поту стікали поміж жіночих лопаток, а чоловік жадібно проводжав кожну з них поглядом, аж до самого вигину… Усе, що знаходилося далі, прикривали персикові простирадла, тим самим даючи уяві знову розігратися.

- Зорю, я хочу дитину… - тихо сказав він. - Дівчинку або хлопчика… А краще обох!

- Я теж, коханий… - трохи сумно відповіла жінка. - У всіх моїх подруг, окрім Карини, вже є малюки. Вони такі щасливі! Ходять разом в парк з колясочками, гуляють… Ба, навіть у Карини, хоч і не своє дитя, але ж є…  Вона Петрика давно вважає сином!