Щасливий? кінець…

Щасливий? кінець…

Вкрию голову шаликом ніжним…

Я тебе покохала… Та пізно…

Стомлений Київ о пів на четверту ранку нарешті заснув: стих, заспокоївся, вимер… Тільки самотня пара закоханих попід ручки блукала  такими ж одинокими вуличками та бульварами, ніби не існувало того кінцевого пункту, який би зупинив їхні безкінечні походеньки. Ноги самі вели далі й далі, не відчуваючи знемоги та болю у м’язах. Молодість! З легкістю можна долати десятки кілометрів, хай навіть і не надто якісного асфальтованого покриття з численними підступними вибоїнами (що були для Києва, мов жахливе прокляття!), але так і не втомитися!

Що ж сталося при зустрічі Назара із Зоряною на вечірньому київському мості? При такій довгоочікуваній і потрібній, як вода для пересохлої землі… Якими спраглими були ці дві осиротілі душі, які більше не могли, просто не мали права бути окремо! Раптовий поцілунок тривалістю у вічність, без жодної фрази, єдиного слова… Лише емоції: відроджені, розбурхані, неприборкані! За них все сказали вуста, розпечені ніжним та водночас пристрасним цілунком. Як вони сумували один за одним, як бажали близькості щоночі і… страждали…

Любили… Не награно, недозволено і… нестерпно… Саме в той момент їхньої незапланованої зустрічі оте безкінечне суворе «не», слово-паразит, що вже добрих пів року викривляло їхні бажання («хочу» на «не хочу», «можна» на «не можна», «варто» на «не варто»!), яке досі заважало жити і рухатися далі, сповна насолоджуючись життям, нарешті ніби само собою зникло, розчинилося, розтануло… Вони просто цілувалися, торкалися один одного і вдихали до болю знайомі неповторні аромати…

Потім так само мовчки йшли невідомо, куди, міцно стискаючи рідні долоні, ніби намагалися повернути час назад, надолужити втрачене, заповнити порожнечу… І ось вони вже на лівому березі…  сонне метро… Нерухомі трамвайні колії і німий проспект…

- У цій новобудові мої хороми, всі сорок чотири холостяцькі квадратні метри,  - урочисто виголосив Назарій, проходячи повз однієї із свіженьких висоток.

Пара нарешті зупинилася.

- Покажеш? – зацікавлено мовила Зорянка, наперед знаючи його відповідь.

- Звичайно! – засміявся Назарій, а тоді швидко притиснув дівчину до грудей: міцно-міцно, але водночас так ніжно, що серце ледь не випурхнуло з грудей у Зоряни. - Хотів тобі сказати… Я не вмію красиво говорити… Дарма, скажу, як відчуваю…

Він вдихнув прохолодне повітря, набираючись мужності, і продовжив:

- Зорю, ти особлива, розумієш? Ніби одна така в усьому світі! Неповторна… Неідеально-ідеальна… Тільки не ображайся хоч! Сам не знаю, як це пояснити, але так відчуваю… І… я тебе… люблю… Хоча може й раніше кохав, просто ще не розумів цього, як зараз…

Дівчина мовчала, причаївшись у міцних чоловічих обіймах, для яких, здавалося, вона і була народжена. Але Назар і не чекав реакції від неї. Він продовжував говорити далі, ніби це був останній шанс у його житті вимовити те, що відчував серцем:

- Мені дуже не вистачало тебе… Увесь цей час! Правда! Твоєї щирої розмови, дивакуватої поведінки і спонтанних рішень… Не знаю… Усього твого: запаху, поцілунків, чарівної посмішки… Налисників і борщу! Романтичних комедій… і вечорів… Зорю!

Зоряна слухала і боялася вдихнути чи поворухнутися: «Він її кохає!» Нарешті почуття взаємні і бажані. Він… її… кохає!.. Ось і настав той день (а точніше – ніч!), коли вона почула ті три слова! Найзаповітніші і найнеобхідніші три слова, які мріє почути будь-яка юна дівчинка чи доросла жінка.

Очі Зоряни наповнилися слізьми, а губи тремтіли, хоча і мовчали. Він говорив, ще міцніше стискаючи її в обіймах:

- Я тебе не віддам більше нікому й ніколи! Чуєш? Нізащо в світі! Ох і дурнем був… Ох і натворив! Сам себе ненавиджу, але ти… люби… Бо я не зможу жити без тебе! Це правда, Зорю моя… вечірняя… - останнє слово згадалося зі шкільної програми, коли він вчив вірші Шевченка.

А, може, і Кобзар мав таку кохану, і писав вірш не про зорі, а про дівчину, що освітила йому шлях?.. Може…

- Ти ж чуєш мене? – він заглянув у її мокрі очі – вона чула і тихцем плакала від свого щастя.

Простого жіночого щастя…

На вказану адресу бармен дістався швидко. Авто було нове ще й до того ж і спортивне. Але, як не намагався привести до тями жінку по прибутті, усі його дії виявилися марними. Сонна царівна солодко сопіла і, здавалося, проспить так ще не одну годину. Молодик вирішив залишити її у спокої і повернутися додому тільки вже на таксі. Залишених чайових могло вистачити ще на двадцять поїздок, тому він не засмутився.

- Проспиться і сама зайде до будинку... – заспокоював він себе, чекаючи на викликаний сірий «Опель». - Навряд чи вона в такому стані ще кудись надумається мандрувати… Ні, точно, ні!

Та він помилився…

Ельвіра, так і не протверезівши, прийшла до тями. Вона, хитаючись і спотикаючись, піднялася у квартиру до Назара і, пересвідчившись, що вдома його немає, вирішила продовжити пошуки.

- Значить… не ночував вдома?.. Козел… – накручувала себе ще дужче жінка, викидаючи через прочинене бокове скло запасні ключі від Назарової квартири.