Погляд навпроти

Погляд навпроти

Я без слів тобі відповідь дам!

Бути разом двом спраглим серцям…

 Для Карини середа виявилася не менш дивною та важкою. Вона змусила себе прокинутися того похмурого ранку, привести до ладу неслухняне волосся, одягти вбрання, яке підходило б до дрес-коду її нової організації, де віднедавна вона працювала, і вийти з дому, навіть не поснідавши, оскільки дуже спізнювалася на роботу.

- Карино! – раптове звернення колишнього чоловіка обпекло слух дівчини.

Це був він. Колишній в усіх розуміннях цього слова – партнер, роботодавець і коханий. Волосся на голові ледь не стало дибки від переляканих мурах, що забігали тілом, але дівчина не спинилася, а вперто продовжувала долати свій шлях до нової роботи, такої ж невимовно нестерпної, як і те раптове «Карино».

- Карино Дмитрівно! – не здавався мужчина, переслідуючи маленьку худеньку і ще зовсім юну дівчинку, яка, піддавшись першим справжнім почуттям, так необачно наразила своє серденько на страждання, і тепер, втиснувши голову між плечей, цілеспрямовано рятувалася втечею.

Борис йшов за нею від самого дому, не наважуючись бігти, аби наздогнати утікачку. Він розумів, чому Карина ігнорує його, але продовжував іти, щораз збільшуючи швидкість кроку.

Вона спустилася підземкою в метрополітен, оминула великі черги до каси, бо давно придбала електронний квиток, і це дало змогу дівчині відірватися від переслідувача. Вона швидко сіла в переповнений, як завше у цю пору доби, вагон, і за декілька хвилин вийшла на потрібній станції.

Усю поїздку вона навіть не оглянулася, щоб раптово не натрапити на його вбивчий погляд, але спиною відчувала, що він десь поряд. Було таке відчуття, що він йде слідом, вичікуючи зручний момент, щоб знову, опинитися без зайвих свідків і звернутися до неї. Карина не помилилася. Варто було ступити на вуличну бруківку, як знайомий баритон озвучив наступну фразу:

- За ради Петрика, можете дати мені дві хвилини?.. Будь ласка…

Це ім’я, напевне, слугувало кодом до замка свідомості дівчини. Вона, мов укопана завмерла на місці, але слова намертво застигли тисячолітньою лавою десь там у грудях ображеної, хоч і зовсім юної, жінки, не даючи змоги вилити всі накопичені почуття кривднику в обличчя. Карина мовчки чекала на наступну фразу Бориса Миколайовича і навіть не збиралася вітатися з ним.

- Карино, ви йому потрібні… Вибачте мене, якщо зможете… і повертайтеся…

Відчувалося, що кожне слово з цього монологу давалося господарю важко. Ні фальш, ні блеф, ані звична зверхність та притаманна цьому чоловіку байдужість не було чутно у його інтонації.

Карина мовчала. Лише її очі ледь стримували сльози. Боляче. Щемно і так нестерпно образливо стало цій ніжній та щирій дівчинці, яка спробувала на собі роль дорослої жінки.

- Петрику потрібна… мама… - ледь чутно продовжив Борис. – Якщо ви згодні повернутися до нас… до Петра… То станете повноцінною господинею дому і робитимете все, що вважатимете за необхідне! – він говорив усе, що спадало на думку, але головного вимовити так і не спромігся, тому виглядав якось несміло і дивакувато. – А для ваших занять англійською із сиротами я закуплю все необхідне обладнання! Усі новітні матеріали та ігри… Чи що там треба? Повертайтеся, Карино… Дмитрівно…

Вона продовжувала мовчати, але Борисові і цього вистачало. Він дивився на неї спустошено і шукав підтримки, а її погляд вселяв цю віру. Через кілька хвилин чоловік наблизився до неї і стиснув долоню. Це був останній вчинок, на який він наважився того ранку. Він ще раз поглянув у її мокрі очі і пішов, так і не отримавши відповіді. Борис був впевнений, що вона повернеться… Неодмінно… Можливо, не сьогодні… Може, не до нього… Але обов’язково повернеться у їхній дім та життя…