Дорогою печалі

Дорогою печалі

Паралелі перетнуться лише тоді,

Коли чоловіків зрозуміємо ми, жінки…

Швидкий потяг вже годину прямував із красивого затишного курортного містечка до задушливої і негостинної столиці. Швидкість час від часу збільшувалася, а вагони автоматично розгойдувалися, заколисуючи стомлених пасажирів, котрі вже бачили кольорові сни з веселих моментів на відпочинку. У всіх купе ледь жевріло світло, і лише ритмічне постукування коліс інколи порушувало тишу.

Вільних місць не було, тому Валерії не вийшло побути наодинці зі своїми важкими думками. Дівчина не мала змоги поплакати від душі, чого їй так хотілося тієї ночі. Вона не могла собі дозволити навіть просто тихенько схлипувати, щоб не порушити сон сусідів. Але це зовсім не означало, що її подушка не могла бути вологою від сліз. Вони текли і текли. Тихо… Безперервно… Навіть без натяку на закінчення…

- Ну, як так? – інколи виривалося, ніби із самих грудей, запитання. – Чому це знову зі мною трапилося?..

Їй згадалося, як вчинив з нею колишній хлопець наприкінці весни. Невже вона мала вигляд такої простачки і дурепи, яка тільки чекає, коли наступного разу хтось розіб’є її крихке сердечко? І знову сльози…

О! Плакати закохані жінки вміють! У цьому їм точно немає рівних! Вони це можуть робити у різні способи: одні вишукано і інтелігентно, зітхаючи та витираючи кінчиком серветки одиноко-граційну сльозу, інші пристрасно та емоційно, втопаючи в солоному морі та б’ючись в істеричних конвульсіях, а дехто просто тихо стікає дощем по віконній шибці аж до самого низу, щоб більше не відродитися легкою парою, а змішатися із чорною землею…

- І я теж дурисвітка! – Лєра згадувала сьогоднішню втечу з готелю, свою безглузду поведінку, яка, мабуть, не притаманна дорослій розсудливій жінці.

Валерія витерла мокрі очі, які різко запалали люттю. У її пам’яті зринула картина, що сталася сьогодні зранку на ресепшені. Їй (скоріше за все випадково!) бовкнули зайвого про те, що «господиня готелю поїхала» чи-то «у весільний салон обирати сукню», чи «у ювелірну крамницю за обручкою» і так поспішала, що навіть не перевірила роботу своїх працівниць. Молоденьку дівчину, яка проговорилася Валерії про це, добряче насварила більш досвідчена і віддана адміністраторка «за її довгий язик». Працівниці навіть погрожували звільненням, але та швидко все зрозуміла і зайнялася справами з іншим клієнтом.

- Та все ясно, як білий день! А вони ще й шифруються!.. – шипіла під біленьким простирадлом Валерія.

Дівчина і не збиралася засинати. Тепер її охопили сумніви, чи правильно вона зробила, що відступила без бою, що не дочекалася повернення викрадачки та не повиривала підлій суперниці її нарощені коси і не вчинила гучного скандалу, що подарувала коханого іншій, подавши його на великому десертному блюді із золотою каймою? Правильно... Адже Валерії більше пасувало без зайвої уваги просто піти по-англійськи: тихо, непомітно, не прощаючись…

- Ні, ну не дура?! – дівчина кусала свої м’які вологі губи, караючи себе за таку бездіяльність і слабкість.

Лєруня чудово розуміла, що та заможна красуня могла легко звабити її Анатолія. Та що там, вона була здатна спокусити будь-кого на цій планеті!

- Розфуфирене стерво! Сучка! Розлучниця хрінова!

Після зради колишнього вона розучилася довіряти людям і заразом втратила віру в себе, свою привабливість та винятковість. Тому зараз навіть не дивувалася, що знову залишилася поза грою. Так їй і треба було! Не заслужила на чудового хлопця, на любов і щасливий шлюб!

- Не варта ти, Лєрочко, щастя… Що ж поробиш?.. Нічого… - уже давно перевалило за північ, а дівчина продовжувала займатися самокатуванням.

Тепер вона валила усю вину на себе – неідеальну, не достатньо сексуальну і розумну, неуспішну і нефігурну. Суцільну «НЕ»!

До ранку дівчина знайшла відповіді майже на всі запитання, але спокою не давала одна річ: навіщо потрібно було коханцям стільки часу ламати комедію перед Валерією і вигадувати всі ті шифрування, якщо можна було просто поговорити і сказати правду, якою б гіркою та не була?

Поїзд прибував до столиці, а думки Лєри все ще повертали її до моря…