Спекотний сеанс

Спекотний сеанс

Відкрийся любові, Руслана,

Бо все, що без неї, омана…

На великому стильному стіновому годиннику стрілки вже давно звернули за шосту. У приміщеннях новенького офісного центру робітники замикали двері, а літня задуха потроху пробиралася через прочинене вікно Русланиного кабінету. Кондиціонер вийшов із ладу, не витримавши чергового стрибка напруги в мережі вітчизняного Київенерго.

Останнім часом бажаючих потрапити на прийом до психолога Прилуцької було хоч відбавляй. Чи то часті магнітні бурі були причиною, чи то планети змінили своє положення, але усі прийомні години були повністю завантаженими. За щільним графіком Руслана й помітити не встигла, як робочий день добігав кінця. Залишався один запис, на який вона погодилася через силу, піддавшись вмовлянням настирливої новоспеченої клієнтки.

Важко вдихаючи їдке столичне повітря, виснажена психологиня виконала вправи авторської методики на відновлення сил і, примірявши на обличчя одну зі своїх найчарівніших посмішок, запросила відвідувачку до кабінету.

- Добрий вечір, Руслано Юріївно! Дякую, що все ж таки погодилися прийняти. До вас черга на місяць вперед розписана, а я хочу аби саме ви мене вели… Мені психолога Прилуцьку дуже радили знайомі! – тараторила, мов відточувала скоромовку, ще зовсім юна дівчина.

- Прошу, сідайте, - вказала на стильний і водночас зручний пуф славнозвісна професіоналка. - І не варто так хвилюватися…

Руслана увімкнула легеньку класичну мелодію, що повинна була підійти під ситуацію з новою невдоволеною життям дівчиною, а сама говорила так, ніби співала:

- У першу чергу вам потрібно заспокоїтися і розслабитися… - запаливши аромапаличку, продовжила: - Заплющуємо очі і глибоко вдихаємо… Повторюйте за мною… Один… Два… Три…

Дівчина покірно виконувала всі настанови, аж раптом їхню ідилію зіпсував різкий телефонний рингтон.

- Вибачте, одразу так розслабилася, що навіть забула прибрати звук! – знову защебетала пацієнтка, дістаючи із внутрішньої кишені  айфон останньої моделі, на екрані якого світилася заставка з ефектним чоловіком на ній. – Ну, от і все!

Дівчина вимкнула телефон, повернула його назад у сумочку і знову загорілася ідеєю медитації:

- Можемо продовжити! Як там було? Один… два…

Руся її не чула. Вона ніби зависла від побаченої фотографії, що секунду назад невимушено посміхалася з дорогого екрану. То був він! Красень із курорту, що, не питаючи дозволу і можливо навіть сам того не знаючи, викрав її серце і спокій, однозначно змінивши її назавжди.

- Руслано Юріївно, що з вами? – підняла брову юна кокетка. – Вам погано?

- Ні, ні… Усе добре… Напевно, це задуха… - психолог замахала біля обличчя невеличкою брошуркою і додала: - Кондиціонер вийшов із ладу… Продовжимо?..

- Так, сьогодні така спека! Ніби знову літо, я почуваюся, наче десь біля моря, а не в столиці… - тепер замислилася клієнтка, точно згадавши про   свої проблеми: - Аби ви знали, скільки всього у мене накипіло! Він же мене контролює в усьому… Щосекунди… Ну, ви ж бачили, не минуло і пів години, а Макс уже маячить… А сам зранку і до ночі по бабах… по бабах!..

- Це точно! – пригадавши всіх курортних пасій її Аполлона, ствердно кивнула Руся і швидко оцінила ситуацію.

Її клієнтка не мала обручки, тому не була його дружиною чи нареченою, скоріше – коханкою чи утриманкою. Думки плуталися, почуття заважали тверезо думати, і Руслана вже хотіла відмовитися від сеансу, але не знала, яким чином пояснити своє небажання продовжувати. Через силу намагалася не бути упередженою і справедливою, та слова ніби самі виривалися назовні під впливом емоцій.

- Я більше не можу так! – тоненькі джерельця заструменіли з округлих добрих очей.

- Ну що ви?! – подаючи ароматизовану серветку, Руслана щиро співчувала дівчинці, розуміючи її почуття, бо теж доволі часто плакала після того, як закохалася в того красунчика.

- Ви повинні відверто поговорити з ним. Ваш…ем… Макс… повинен знати, що робить вам боляче. Що кожна людина має право на вибір, на свою думку… - підбирала шаблонні фрази психологиня, аби якщо не врятувати, то хоча би не нашкодити пацієнтці.

- Точно! – аж підскочила з крісла відвідувачка. – Я просто зараз поїду, і все-все йому... І, взагалі, хто він такий, щоб мною командувати, правда ж?! – ніби чекаючи на підтвердження, на останок кинула питальний погляд дівчина.

- Звичайно! – кивнула Руслана і нарешті з полегшенням видихнула.

Коли двері за її останньою клієнткою зачинилися, вона важко впала у велике м’яке крісло. Тепер напрошувався висновок щодо себе та свого захоплення: «А Господь, виявляється, ще той веселун! Це він, напевне, так карає за гріхи. А що ти, Русланко, хотіла? Яке дибало, таке й здибало!»