Непара

Непара

Не кохання, а чорна примара –

Некоханці, недрузі, непара…

- Зорянко, я все закінчив і вже вільний! Можемо їхати, - Олександр за звичкою зайшов у економічний відділ після робочого дня.

- У мене теж є гордість… у мене теж є… - дівчина, ще тримаючи в руках мобільний і перебуваючи під дією останніх слів Валерії, ніби під гіпнозом, повторювала фразу подруги.

- Зоря! Ти мене чуєш? – поклацав пальцями прямісінько перед очима економістки чоловік.

- Ой, Саш… Це ти? Вибач… Я щось задумалася… - хитнула головою Зоряна, щоб подалі відігнати нав’язливі думки. - Що ти казав?

- Додому збираєшся? Можу підкинути... – усміхнувся хлопець.

- О, ні! Ти їдь сам! У мене роботи ще мінімум на дві години, - замахала в знак протесту дівчина.

Вона легенько провела пальчиком по тачпаду, і робочий стіл ноутбука засвітився різними кольорами. Зоря швидко відкрила кілька вікон, які підтверджували її слова.

- Так… На це і завтра буде час! Сьогодні ж день уже закінчився. Це я тобі як бос кажу! – підморгнув подрузі Алекс, але такого самого настрою у співрозмовниці не помітив. - Тим паче, нам з тобою потрібно поговорити…

- Поговорити? Ну… це можна… Аякже! Без цього ніяк! – нарешті посміхнулася і Зоряна, встаючи із крісла. - Саме збиралася зробити перерву на каву, бо щось зосередитися не можу. Але додому ще зарано, звіти горять!

- Ну, окей... – розчаровано відповів Сашко. – Давай хоч так… Я теж вип’ю чогось…

- Тобі як завжди? – вмикаючи кавовий апарат, запитала дівчина.

Ніби ще зовсім нещодавно вона переїхала до цього міста, влаштувалася у фірму Олександра і навчилася користуватися новим апаратом із сотнею різних заморочок. Але зараз вона почувалася тут, як вдома. Їй усе подобалося… у професійному плані, звісно…

- Так, будь ласка… - Олександр не встиг відповісти, як паперовий кухлик уже обпікав його пальці.

- То про що ти хотів поговорити? Та ще й так невідкладно… – питально поглянула Зоряна.

- Ти ж мене не кохаєш, правда? – нервово затарабанив пальцями по стільниці Олександр, почувши свій голос, що відлунням лунав у порожньому офісі.

- Хм… А ти мене? – прозвучало спокійне жіноче запитання.

- Це не відповідь! Не ухиляйся, я серйозно… – стояв на своєму чоловік.

- Саш, ти мені подобаєшся… дуже… але… - дівчина опустила чорні густі вії, які, здавалося, ось-ось торкнуть рожеві щічки.

- Але... ти сподіваєшся зустріти кращий варіант, так? – Сашко нервово перебив Зоряну різкими запитаннями. – Ну, такий, щоб і заможніший, і розумніший, і солідніший?.. Чи я не правий, Зоряно?

- Взагалі-то, я хотіла сказати зовсім інше…

- Наприклад? – вдаючи, що уважно слухає, Олександр підпер рукою вольове підборіддя і звів брови. - Тільки будьмо чесними!

- А я з тобою до цього часу була не достатньо відвертою? – щоки дівчини вкрилися багрянцем ще рясніше, але не від сорому, а скоріше від образи. - Ти це маєш на увазі зараз?

- Можна й так сказати… Знаєш, у мене є на те підстави!

- Он, як?! Цікаво… Із задоволенням послухаю, - машинально закидаючи ногу на ногу і складаючи руки на грудях, Зоряна відповіла таким самим тоном, що і співрозмовник.

Її присоромлений стан змінився на образу, і очі гнівно засвітилися: «Виклик прийнято!»

- Ніяк не можу второпати, навіщо ти прикидалася увесь цей час закоханою страждальницею, коли насправді не Назар тебе кинув, а ти його? – Олександр більше не шукав «вдалих» фраз і не підбирав «відповідний» тон розмови. - Я не настільки розумний, як ти, тому допетрати це все важкувато… Може, поясниш мені, дурневі?

- О, із задоволенням! – дівчина зробила довгий ковток гіркого напою, зібралася з духом і думками та випалила усе, що назбиралося у її душі за останній час: - Ти ніколи не задумувався над тим, що, може, я в тебе не досить сильно закохана, бо не відчуваю подібного із твого боку? Чи, може, тому, що у нас немає ніяких спільних інтересів? Ти весь час водиш мене у клуби, бари та ресторани і навіть не знаєш, що я це все терпіти не можу!

Сашко дивився на подругу здивовано і ображено, згадуючи, скільки всього він зробив для того, аби сподобатися їй, догодити, порадувати. А зараз вона говорить про всі його дії з такою відразою, що хлопцеві в голові не вкладається усе це. Вона не збиралася зупинятися і продовжувала:

- А ти хоч знаєш, що я люблю подорожувати? Що увесь оцей гламурний бомонд із легкістю проміняла б на ночівлю в наметі під зоряним небом?.. Десь подалі від людей і міської рутини… - вона знову відпила кави і зіщулилася.

Можливо, від того, що напій був міцним, а, може, від неприємної розмови, якої не реально було уникнути.