Невдале рандеву

Невдале рандеву

Квітка самозакохана і холодна – нарцис,

Так і ти схолоднів-зголоднів, Борис!

Карина вже третю годину сиділа на лаві проти будинку колишнього роботодавця, чекаючи на його появу. Вона не спала всю ніч підбираючи потрібні слова та готуючи промову. І от саме зараз, коли авто Бориса Миколайовича зупинилося поряд, усе придумане враз перемішалося в голові, наче від поштовху міксера, і вона спромоглася вимовити лише хаотично обірвані репліки:

- Добрий… вечір… Пробачте… Я не навмисне вам усе оте наговорила… - колишній шеф дивився крізь відчинене вікно на знічену розбиту дівчинку, яка не могла підвести очі від сорому і страху, а вона продовжувала: - Заради Бога… Ну, майте серце… Хоч п’ять хвилин в день бачити Петрика… Я вас благаю…

- Борюсику, це хто? – долинуло неприємно-нудотне із заднього сидіння.

- Не звертай уваги, люба… - чоловік повернув голову до своєї яскраво вбраної пасажирки, а тоді додав, дивлячись на колишню підлеглу: - Це лише прислуга, і вона вже йде… Чи не так, Карино Дмитрівно?

- Так… - ковтаючи клубок приниження, ледь вимовила дівчина, а потім промовила: -  Передайте цього листа Петрику, будь ласка… Зробите це  і ви мене більше ніколи не побачите!

- Щось не дуже в те віриться, - забираючи з тремтячих рук веселковий конверт, сказав Борис і знову завів авто.

- Вибач, Петрику, я зробила все, що було в моїх силах… - споглядаючи, як автоматично зачиняються перед нею залізні ковані ворота, зітхнула Карина: - … і… прощавай…

Усі шість з гаком кілометрів вона йшла до дому пішки, ковтаючи сльози образи і відчаю. Сонце ліниво спускалося за обрій, юрби людей кудись поспішали, весело розмовляючи, поодинокі перехожі слухали музику у навушниках. Усім було байдуже до самотньої засмученої дівчини зі сльозами на очах.

«Щоб ти на тій куриці одружився! Щоб слухав оте «Борюсику» до кінця свого життя!» - подумки примовляла недолугі прокляття, згораючи від ревнощів.

Добрівши аж до набережної, Карина все ж таки взяла себе в руки і присіла на ковану лаву. Вона згадала, що повинна була зробити ще вдень, але думки про Бориса відволікли від цього. Витерши сльози, дівчина здійснила два дзвінка: один в агентство стосовно вакантного місця перекладача технічної документації, а інший - в дитячий будинок, де надалі вона дала згоду двічі на тиждень проводити волонтерські заняття із дітками, щоб підтягти їхній низький рівень англійської мови.

• Є… - промовила в ніч дівчина, бо сутінки вже давно заполонили світ.

Вона не хотіла йти додому, де б на неї напалися з розпитуваннями подруги. А що Карина їм розкаже? Як була вкотре відштовхнута, забута і заборонена?.. Ні, ще трохи посидіти у затишку під старими деревами, які захистять її від того, хто так боляче вразив її серце…

Борис за звичкою провів нову пасію до своєї кімнати, прочитав завчену за п’ять років інструкцію і присів розслабитися перед інтимом з бокалом дорогого віскі.

Мадам не змусила довго чекати на себе і вже за п’ять хвилин з’явилася у всій своїй неприродній красі: громіздкі після пластики груди, ботексні губи і, скоріше за все, нарощене висвітлене аж до мідного відблиску волосся.

- Станцюй, чи що? – відчуваючи, як його боєць здає позиції, наказав Борис.

Дівчина слухняно зарухалася в такт мелодії, яка лунала з програвача. Але як вона не намагалася підняти малого супергероя, але останній напевне вирішив взяти вихідний і вперто відпочивав.

- Може, пігулочку? У мене є… - зовсім зневірившись, обережно запропонувала міс-ботекс.

- Щоб за хвилину тебе і духу тут не було! – розлютився Борис Миколайович чи-то на слова повії, чи на Карину, яка покинула  його, чи, може, сам на себе, що вперше не контролював себе і все пішло не так, не за планом…

- Добре… Як хочеш… А гроші? Я що задарма тут годину карячилася? – надула й так об’ємні губенята Анфіса.

- Платня на журнальному столику у вітальні! – чоловік роздратовано махнув рукою на двері.

- А, може... – повія знову повільно опускалася перед клієнтом на коліна.

- Ти ще тут?!! – гаркнув розлючений Борюсик, і дівчина вибігла із кімнати, прикриваючись легеньким плащем.

Він увімкнув програвач голосніше, наповнив бокал віскі по самі вінця і відкинувся на спинку м’якого шкіряного крісла. Забути… Тільки зараз він усвідомив, що не може її забути…