Метелики

                Метелики

Загорайся життям, Зоряно!

Не турбуй застарілі рани…

Серпневе жарке повітря пробивалося крізь навстіж розчинені двері нового затишного дому, у якому продовжувала обживатися молода господарка. Ніжно-блакитні фіранки, більше схожі на крила метеликів, погойдувалися від легеньких подихів вітру. Сторінки журналу, що лежав розкритим на шпальті із черговою історією про кохання і розчарування, час від часу перегортувалися, ніби якась панянка-невидимка повільно читала його зміст, поволі перебираючи кожен рядочок про страждання молодих людей, яким не судилося бути разом.

У кімнаті панувала справжня гармонія чистоти, порядку і затишку, яку доповнював аромат свіжих польових квітів, які стояли у маленькій прозорій вазі  на столику біля преси. Такий букет можна було тільки зібрати власноруч, адже куплені виглядають завжди однаково: рівненькі корінці, вишукані сорти, неприродні кольори, що досягаються хімічним втручанням… Ні, цей оберемок був точно випадковим! Його творець не обдумував ні кольорову гаму, ні доречність допоміжної зелені у його оформленні, ні поєднання окремих видів квіту. Здавалося, що автор цієї композиції склав у один пучок усі рослини, які йому трапилися на шляху.

У домі усе нагадувало романтичну і тендітну, душевну і щиру Зоряну – господарку будинку і свого життя! Людину, яка за кілька років змогла змінити усе, що її оточувало зовні і всередині самої неї, але якій так і не вдалося вирвати з коренем почуття, до яких не прагнула, котрих не планувала та не хотіла… спочатку…

- Зорянка, ти вдома? – обережно заглядаючи у прочинені двері, гукнув Олександр, і до нього одразу ж повіяло легкими солодкими пахощами, які чомусь нагадували мед і варення.

- Сашо, то ти? - долинуло веселе звертання у відповідь, хоча голос звучав десь здалеку. - Я на горі! Візьми на кухні канапешки, налий, будь ласка, нам каву (там вже має бути готова!) та підіймайся до мене на терасу!

Хлопець швидко поспішив виконати інструкції дівчини і за якусь хвилину-дві опинився поряд із усміхненою Зорею.

- А чому це у тебе всі двері навстіж? - замість привітання серйозно вичитав дівчину стурбований хлопець, розставляючи тарілочки та чашки на невеличкий скляний столик. - Хіба можна бути такою безпечною? Ти мене дивуєш, чесно! Я вже подумав, що до тебе крадії пробралися!

Зоряна весело розсміялася, тоді вкинула до рота міні-бутер і зробила кілька маленьких ковточків напою. Вона не поспішала, насолоджуючись чудовим ранком і живописним краєвидом. З тераси дівчині було видно красиві сусідні будинки, що виглядали над верхівками дерев, а також сосновий ліс, який стіною з безлічі велетів захищав її вулицю від проїжджої частини. Це вона вже точно знала, адже дослідила своє нове село і кілька разів ходила у ліс на прогулянку.

- Ой, які там злодії? – нарешті промовила вона, не приховуючи іронії. - Я живу в містечку мільйонерів, і порівняно з ними я дрібна мушка, яка нікому не цікава.

Дівчина провела по повітрю рукою, вказуючи на більші і багатші садиби, біля яких стояли дорогезні авто.

- У домі навіть телевізора немає. А ноутбук постійно зі мною, Зоряна знову повернулася до співрозмовника, який ласував смачними канапе і обдумував кожне слово подруги. - Ні золота, ні брюликів, ні шуб за десятки тисяч… А всі гроші, які залишилися – на депозиті!

«Як і моє кохання…» - промайнула невчасна думка у голові дівчини, але вона її швидко відігнала і продовжила розмову:

- Та й злодії не такі в наш час дурні! Думаєш, вони не в курсі, що я щодня до роботи на маршрутці добираюся? Уже всі розклади повивчала… Плюс на нашій вулиці приватна охорона, як-не-як!

- Може, ти й права, але береженого Бог береже, - наполягав на своєму Олександр. – Ти, будь ласка, наступного разу не лінуйся і замкни хоча би двері і ворота. А стосовно маршрутки... Чому ти не хочеш придбати маленьке зручне жіноче авто? Можу водійські права тобі подарувати?

- О, ні! - замахала руками в знак протесту дівчина. – Вислів: «Жінка за кермом, як мавпа з гранатою» - це сто відсотків про мене! Я так не хочу…

- Ну, тоді я за тобою заїжджатиму перед роботою і відвозитиму після назад. Особливо, мені подобається ідея про «після»… - підморгнув Олександр, нагнувшись до дівчини і обійнявши Зорю за плечі. – А, може, нарешті Снігова королева розтане і дозволить мені залишитися сьогодні на ніч?..

- Саш, дай мені ще трохи часу… Я розумію, що ти чоловік, а твоя витримка не безмежна, але… Гмм… - дівчина поставила порожнє горнятко на стіл і поклала руки на коліна. - Я довго думала з цього приводу і вирішила, що наступний мій партнер повинен бути не просто захопленням, а чоловіком на все… подальше життя…

Дівчина підвела очі на хлопця, але він мовчав. Вона видихнула і продовжила:

- Я й так останнього разу поводилася… занадто легковажно… - Зоряні стало душно навіть на відкритому повітрі. – От, хто я для тебе? Чи бачиш мене, наприклад, матір’ю своїх дітей? Ти на сто відсотків певен в своїх почуттях до мене? - атмосфера нагрівалася з кожним наступним запитанням.