Дім, мій милий дім

Дім, мій милий дім

Олександр впорався швидко і за хвилин п'ятнадцять друзі уже сиділи у зручному гарному авто. Чоловік увів адресу, продиктовану подругою із документів, у навігатор, і вже за пів години друзі в’їхали до великого красивого лісу, що вів прямісінько до потрібного їм села. Вони були змушені трохи поблукати вуличками, але коли знайшли потрібну, то зрозуміли, що вона вартувала витраченого часу. То був ніби окремий елітний райончик, який відрізнявся від інших новенькою асфальтованою дорогою з милими доріжками для велосипедистів і пішохідними тротуарчиками. Вздовж довгої вулиці рівненьким рядочком росли туї та інші дерева, скоріше за все карликові, саме такі, які були в моді останні п’ять років.

Усі будинки були дуже великими, новими та сучасними. Друзі зупинилися біля в’їзду, адже далі проїхати не мали змоги.  Щоб дістатися будинку, їм довелося зачекати охоронця.

- Шановні, ви до кого? Машини з такими номерами… немає у списку, - запитав суворо працівник у формі, тримаючи теку з довгим списком імен та інформації про них.

- Добрий день… А у мене тут… будинок… Ось документи, - простягнула Зоряна папери, що засвідчували її право власності.

- Справді? – чомусь здивувався працівник.

Він ще раз пильно поглянув на сором’язливу дівчину, яка дивно усміхалася охоронцю, тоді перечитав потрібну йому інформацію і додав: - Ваш паспорт, будь ласка.

- Щось не так?.. - дівчина помітно нервувала, тому навіть впустила маленький пластиковий паспорт, на який тільки недавно замінала свій старий. – Ой… Знайшла! Ось… Постійно з цією ID-карткою проблеми…

- У вас проблеми не тільки з карткою, шановна! – чомусь обурився працівник. – Я, звичайно, розумію, що ви ще не оселилися, не обжилися… Але плату за охорону і за вивіз сміття ще ніхто не відміняв! Вона не залежить від того, чи живете ви тут, чи ні! Усі повинні сплачувати рахунки вчасно! А нам потім зарплату затримують...  У мене діти, взагалі-то... Мені годувати їх потрібно за щось…

- Хух… - видихнула напружена досі Зоряна. – Ви про це… А скільки я винна? У вас є при собі записи?

- Та, є… Зараз, зараз… - почав гортати папери чоловік. - Там вже солідно назбиралося за цей рік... Тисяч мо’ двадцять буде…

- Доларів?! – аж крикнула запитання Зоря.

- Та, ви що? Наших, українських... Ось ваші квитанції! – охоронець подав водію стосу коротеньких папірців і задоволено промовив: - Оплатіть, будь ласка, якомога швидше, бо для вас, багатіїв, гривні, може, і не гроші, а для нас…

- Вибачте, прошу вас! Я завтра вранці обов’язково все зроблю. Обіцяю!

Тепер з полегшенням видихнув робітник і згадав про основні обов’язки:

- Так, а мені вносити номера цього авто в нашу базу чи як?

- Так, звісно! – усміхалася щаслива Зоря.

- Ага… Усе, зроблено! Приємного дня! І ще одне… Надалі пам’ятайте, що потрібно завчасно попереджати нас про гостей, аби тут на в’їзді не виникало проблем!

- Добре! Дякуємо! – гукнула у відчинене вікно дівчина, а Олександр вже поволі проїжджав вулицею. - Матиму на увазі!

Чоловік шукав очима потрібний номер, а дівчина ще й досі трохи тряслася від пережитого хвилювання.

- Господи, Боже рідний! Я ледь не померла від страху! - торохтіла Зоряна після того, як шлагбаум позаду них знову опустився.

- Заспокойся. Усе просто чудово! Ти в їхній базі є, тим паче як власниця! – товариш намагався переконати її в успішності їхнього плану. – До того ж усі рахунки на твоє ім’я! З паперами все гаразд, я переглянув… До чого зайві хвилювання?.. І десять! Вуаля… Ми на місці!

- Що? Це… моя… садиба?.. – Зоряна ще хвилину просиділа у машині, виглядаючи із вікна на великий будинок приємного пісочного кольору із темно-коричневим дахом.  

- Так, Зорянко! Відтепер ти завидна наречена, і навколо тебе з’явиться ціле військо ласих тебе завоювати жинехів. Оцього і справді потрібно побоюватися! – Хлопець уже вийшов із авто, обійшов його і відчинив дверцята біля пасажирського сидіння. – Вашу руку, мадам… Чого завмерла? Вставай! Ходімо поглянемо ближче, всередину зайдемо...

- Так! Звісно, ходімо, - дівчина взяла запропоновану елегантним супутником руку і вийшла із автомобіля. - Ось ключі, бери...

- Тут, здається, автоматичне управління ворітьми… Зараз спробуємо, - сказав Олександр і натиснув кнопку. – Ага! Є!

Новенькі ворота поволі від’їхали вбік, і друзі потрапили у широкий світлий двір.

- Може, це лише сон? - не вірила своїм очам Зоря, оглядаючи хоч і не доглянутий, але таки новенький дворик.

- Точно не спимо, я теж це все бачу! Тільки… Скажу чесно, думав, що тут все буде крутіше. Аж ні! Жодного пафосу, усе в стриманому, класичному стилі. Гарно розпланована площа перед домом… Он там, мабуть, планувався ще якийсь будиночок… Може, навіть банька! Бачиш, місце приготоване…