За п’ять хвилин до…

За п’ять хвилин до…

- Знайомтеся! Олександре, це Руслана. Руслана, це… Саша, – щебетала усміхнена Зоряна.

Вона вже звикла до своєї нової ролі – шпигунки і організаторки феєричних затій, тому зараз захоплено оглядала своїх співучасників. Він – милий, симпатичний, відповідальний мега-мозок місії! Вона – висока, струнка, ефектна і надзвичайно сексуальна звабниця! Усі, хто потрібні Їй – леді-бос, №1 у цій справі – небезпечній і непередбачуваній, хитрій і розумній спадкоємиці, яка вирішила встановити справедливість і заразом відплатити негіднику! Хоча, в ідеалі, він цього повинен був навіть не помітити…

- Дуже приємно, - першим, як і належить джентльменові, простягнув свою долоню, а тоді поцілував руку дівчини Олександр. - Ви ще гарніша, ніж я собі уявляв…

- Ви уявляли мене?.. Цікаво… - підморгнула, яскраво стріляючи очима, Руся. - А я от навіть уявлення не мала, який ви симпатичний! Напевне, Зорянка для себе приховувала такого красунчика…

- О, тут навряд чи ви праві... – ледь помітно збентежився новий знайомий, хоча вже мав великий досвід у спілкуванні з такими вишуканими звабницями. – Знаєте, Русланочко, вона ж на мене взагалі не звертає уваги. Тому раптом що, то я до ваших послуг, мадемуазель…

- Гей, змовники! Ви, часом, не забули, заради чого тут зібралися? – Зоря і не усвідомила, як приревнувала Сашка.

Для неї самої це була новина, тому всі троє переглянулися.

- А ти казав, що рівно до тебе дихає!.. – посміхнулася багатозначно Руслана. – Добре, не будемо випробовувати Зорянине терпіння. Давайте ближче до справи. Зоря розповіла загальну ситуацію. Що ще мені треба знати чи зробити? Якісь поради будуть?

- Так, дивись… - подруга дістала із сумочки коробочку з  медикаментами і простягла її Руслані. - Це пігулки із сильнодіючим снодійним…

- А це… електрошокер… - Олександр поклав перед дівчиною засіб самооборони, а тоді під столиком протягнув руку і вклав у Русланину ще щось важке і холодне. - … і про всяк випадок травматична зброя…

- Стоп-стоп-стоп! Я на таке не підписувалася! – Руся швидким рухом тицьнула подрузі пістолет, а та так само миттєво кинула його до сумки. - Та не потрібне мені це все! Чесне слово, нагадує якийсь дешевий серіальчик із затертим сюжетом…

- Ну добре… А що ти пропонуєш? – ховаючи у сумочку слідом за зброєю і снодійне, запитала Зоряна. – Можливо, у тебе є свій план?

- Звичайно! І він безпрограшний! – Руслана знову усміхнулася, нарешті відпила кілька ковтків замовленої кави, а тоді впевнено продовжила: - Спочатку, поїду на вечірку. Далі, як і усі нормальні люди, туситиму до ранку. Зніму того красунчика і відірвуся на повну! А все, що мені необхідно прихопити з собою, так це жувальна гумка, помада, пачка презервативів і улюблена сумочка-саквояж від Кутюр. Скажіть, відпадна? – дівчина хвалькувато підняла сумку молочного кольору із кількома блискучими камінчиками, а тоді продемонструвала її вигляд із середини. - І ніхто нічого не запідозрить, бо це з останньої колекції. Вона досить об’ємна, тому документи і готівка спокійно вмістяться. Нічого зайвого, щоб могло мене скомпрометувати чи видати. Я йду відпочивати і крапка!

Руслана глянула на годинника і почала швидко збиратися до виходу. Друзі поспішили за нею, адже обідня перерва таки закінчувалася.

- Якщо чесно, то це дійсно кращий варіант! - тихо погодився Сашко, прямуючи за двома красивими жінками. - А раптом нічого не вийде, не страшно, можна буде спробувати наступного разу.

Дівчата задоволено усміхалися і кивали своєму кавалеру.

- Усе геніальне - просто! - підсумувала Руслана і сіла до свого чотириколісного монстра, щоб розірвати тишу її улюбленою мелодією - потужним риком мотору. – Чао!

- Де ти її відкопала? – провівши поглядом дороге авто, запитав Олександр у Зоряни.

- Це одна із моїх сусідок, винаймаємо житло разом. Вона, до речі, дипломований психолог і дуже гарна людина. Сподобалася? - Зоряна знову відчула нотки ревнощів у своєму голосі.

- Так, вона дуже гарна... – задумався на мить хлопець. - Але до тебе їй далеко! Шкода, що я тобі й досі не цікавий… Навіть після того, як ми з Ельвірою розійшлися…

- Саш, ти не розумієш… - Зоряна опустила очі і шукала правильні слова. - Це було б нечесно відносно тебе. Ти ж знаєш, що я не можу ніяк забути Назара… Щоб не робила, як би не намагалася! Самій тоскно! Кохати людину, яка тебе ніколи не покохає - жахливо! А зробити з цим нічого не можу…

- Так… А ви що й досі спілкуєтеся?

- Ні. Ми якось не по-людськи розійшлися… - дівчина помітно втрачала ще кілька хвилин тому гарний настрій і сумнішала на очах. – Я навіть і не знаю, де він і як живе...

- Зрозуміло… Ну, що ж… Я все-таки буду чекати! - продовжувати розмову не мало сенсу, тому Олександр вирішив повернутися до головної теми дня: - І, до речі, я тримаю руку на пульсі, тому якщо Руслана зателефонує…