Святкування

Святкування

День народження завжди повинен бути веселим, оригінальним, приємним і таким, що запам’ятається надовго. Так думали і подруги, які вже стояли перед дверима новенького салона з квест-кімнатами недалеко від станції метро “Університет”.

- Ну, що, подруженьки, готові до пригод? - потирала тендітні руки із вишуканим манікюром Руслана.

- Та ми то... готові... - промовила Карина, згадуючи випиту першу пляшку шампанського, яка одразу вдарила в голову своїми п’янкими  бульбашками. - Але...

- Страшнувато, чесно кажучи... - продовжила думку Марічка.

- А я не боюся! Це ж не по-справжньому! - засміялася Зорянка, простягаючи руку до вхідних дверей.

- Стій! - спіймала подругу за руку Валерія. - Я тут фільм нещодавно бачила... про подібну кімнату... Коли гравці зайшли до середини, то вийти вже не...

- Та досить вам! - зупинила ці безглузді побоювання іменинниця і широко розчинила двері салона. - За мною, дівчатка! До золота скіфів!

Гурт, дзвінко сміючись, заповнив невелику кімнату, що розміщувалася у підвалі. Навколо панувала таємнича атмосфера. Поодинокі лампи ледь освітлювали рецепшен, за стійкою якого привітно усміхався молодий студент:

- Добрий день, милі пані! Ласкаво просимо! Ви на “Індіану Джонса”, я так розумію?

- Так, так... Усе правильно! Привіт, - стрельнула красивими аж чорними від приглушеного освітлення очима Руся. - Ти ж нам розкажеш, що і як тут потрібно робити? Це для нас вперше, розумієш?..

З останнім словом дівчата вибухнули сміхом, а юнак зашарівся, хоча і мусив виконувати свої інструкції далі:

- Так, звісно... За п’ять хвилин ви зайдете... ем... у кімнату... Я вас проведу...

- Ти підеш з нами? - не вгвала Руслана. - Там мабуть темно і моторошно?..

- Ні, я... ем... буду з вами на зв’язку... Ось візьміть цю рацію, - хлопець простяг чорну невеличку рацію іменинниці і перевірив зв’язок. - Добре. Якщо вам потрібні будуть підказки чи допомога, ви можете натискати цю кнопку і говорити до мене.

- Прийом, прийом... Мені потрібна твоя допомога... Мені так самотньо... - Руслана одразу ж випробувала рацію і почула свій дзвінкий голос із динаміка іншої рації.

Хлопець вдруге почервонів і мило усміхнувся:

- Отже, почнемо!

Працівник провів гурт дівчат до великих залізних дверей, прочинив їх, став на  вході, видав кожному учаснику по чорному плащу, у якому зазвичай працює археолог, і тихим таємничим голосом промовив:

- Ви гурт археологів, які займаються розкопками і шукають золото скіфів... Ще нікому не вдавалося так близько підійти до бажаної мети, як вам... Зараз ви натрапили на гробницю, але для того, щоб знайти скарби, потрібно розгадати древні загадки... Прошу вас, заходьте...

Дівчата, тихо хіхікаючи, заходили у темне, ледь-ледь освітлене приміщення, яке було і справді схоже на стародавню гробницю.

- А якщо я не хочу одягати цей брудний плащ? - зупинилася у вхідному пройомі Руслана, капризуючи із умов гри.

- Це правила, з якими ви погодилися перед початком гри і поставили, до речі, свій гарненький підпис... Тому... до зустрічі, мила пані! - хлопець задоволено усміхнувся, підштовхуючи Русю глибше у гробницю, і швидко зачинив за нею двері.

- Хей! Тут немає ручки! Дівчата, гляньте! Нам і правда звідси не вийти інакше, як розгадати ці загадки! Овва! А мені вже подобається, - нарешті ввійшла в азарт винуватиця усієї цієї затії.

Вона одягла плащ і приєдналася до подруг, які намацували кожен камінчик, пересували дзеркала, освітлюючи таким чином місцини з кристалами і дешифрували кейс, що стояв собі спокійнесенько біля гробниці.

- Що там із шифром? Вдалося підібрати код? - запитала Валерія, яка саме намагалася розгледіти малюнок на алтарі.

- Ні, нічого... Має ж бути якась підказка... Я не можу перебрати усі існуючі комбінації! - нервувала Зоряна, хоча робота з цифрами - це її сфера. - Ану, Русьо, питай свого нового приятеля, що нам далі робити!

- О, точно! Прийом, прийом, красунчику...

- Прийом...

- Як швидко! Скажи, будь ласка, що нам зробити, аби знайти код для кейса? Він нам взагалі потрібен? - тараторила красуня.

- Так, потрібен. Вам треба бути уважними, як і годиться археологам... Особливо, вам, мила пані!..

- Мені?.. Я щось не... - Руслана з дівчатами почали оглядатися навколо.

Телефони вони змушені були залишити у камері схову, тому зараз почувалися зовсім безпорадно.

- Мені, красунчику? Чому мені? - вона чекала на відповідь, зовсім розгубившись.

- Вам... Якби ви були уважними до себе, то це б вам допомогло... - тепер вже лунав самовпевнений голос працівника.

Руслана поклала рацію на велику гробницю, що стояла посеред кімнати, і почала оглядати себе. Вона обмацувала свій плащ, а тоді дісталася до кишень.