Валерія

Валерія

Одноманітно-сірі вагони столичного метро зупинилися на станції “Поштова площа”. Залізна паща бездушного змія повільно розкрилася, і на перон вийшла молода дівчина років двадцяти двох від народження і дев’яносто дев’яти за станом душі. Вона йшла, приречена й красива, все ближче й ближче до мудрого Дніпра. Кажуть, що людині стільки років, на скільки вона себе почуває. І в чомусь вони таки мають рацію. Чорне, як найтемніша ніч, волосся, такі ж брови і темно-карі очі, які без упину дивилися в страшну водяну безодню, добряче додавали їй віку.

Труханів міст завжди приваблював своєю магією. Ця юна, але таємнича постать приходила на це дивовижне місце кожного разу, коли хотіла побути наодинці зі своїми проблемами: розібратися в собі, розвіяти поганий настрій або просто надихнутися на творчість чи навчання.

Того вечора, коли негода, гіпнотизуючи, огортала своїми обіймами, ноги самі привели її туди. Що коїлося в такі хвилини в дівочих думках та душі? Злива... Вона й помітити не встигла, як опинилася на болючо-звичному місці. Після хвилини вагань дівчина зробила рішучий рух і за лічені секунди опинилася з іншого боку мостової огорожі...

- О, Господи! За що це мені?! - не вагаючись, на ходу знімав взуття і  модні “найківські” шкарпетки високий статний чоловік, що нізвідки раптово з’явився неподалік навіженої. - Цілими днями без вихідних... з раннього ранку до пізнього вечора доводиться вирішувати робочі проблеми, питання, завдання... І ось, коли нарешті серед усього того повсякденного... робочого мороку випадає вільна годинка відпочити, прийти в себе… Якась, вибачте на слові, чергова слабодуха дурепа, хоче накласти на себе руки!.. Це взагалі справедливо?!

- Я перепрошую, це ви про мене? - дівчина не очікувала такого викрутасу долі, повернула голову в бік до босоногого незнайомця і округлила здивовано очі.

- Ні, сам до себе! Звісно, що до тебе! Чи, може, тут ще хтось з мосту сигонути надумав? - чоловік театрально розвів руки.

- А! - ніби поглянувши на себе збоку, дівчина нарешті  зрозуміла дивну поведінку чоловіка. - Ви не так все зрозуміли... Ніяка я не самогубця! І жодного наміру стрибати вниз в мене не було!

- А... Ну, так-так... Це у мене, напевне, просто фантазія останнім часом розігралася не на жарт! Вибачте, будь ласочка, юна пані… - продовжував ламати комедію чоловік. - Тільки, якщо ви раптом стрибнете, то я вас все одно витягну, так і знайте! Але потім своїми ж руками задушу! Так зрозуміло?! Чи, може, мені конкретніше пояснити, так би мовити, на прикладах? Я, знаєте, після останньої безголової пірнальниці ледь сам на той світ не відбув! От, головне, не розумію, це в мене карма така - дівчат з Дніпра витягати?..

Молодий чолов’яга повільно наближався до дівчини, хоча темп його мовлення був дуже швидкий і емоційний. А Валерія, міцно тримаючись за залізний поручень, ледь встигала розуміти усе, про що тараторив незнайомець.

- Стоп! Усе! Досить! - оговтавшись, розлютилася дівчина і перекинула ногу назад через бічну огорожу.

У цей момент на її одязі зблиснув якийсь металевий предмет, потрапивши під слабке сонячне проміння.

- Це що в тебе? - аж роззявив рота чоловік.

- Це? Карабін! А це страхувальний трос! - пролунало впевнене у відповідь.

- То ти і справді не збиралася..? Ну того... Ні? - запитував так, ніби сам себе переконував у протилежному.

- Як бачиш! Це у мене методика така! Індивідуальна! Для зняття стресу... Хтось напивається, інші їдять багато солодощів чи стрибають з першим-ліпшим у ліжко, а я… Ну, ти і сам бачиш - трішки адреналіну і ніяких тобі побічних ефектів! Зауваж, страхувальний канат про всяк випадок завжди зі мною, - перекинувши і другу ногу через поручень, уже спокійним тоном говорила Валері. - Безпека перш за все! Мені проблем не потрібно. І я не якась там егоїстка, щоб своїм рідним підкласти таку свиню!

- Здається, вийшло малесеньке непорозуміння, - молодик швидко одягнув на босі ноги кроси, а шкарпетки поспіхом запхнув до кишені.

За якусь мить він зник з поля зору так само швидко, як і з’явився. Ні “бувай”, ні “до побачення”.

Дівчина лише посміхнулася у слід кумедному незнайомцю. Злість минула, а слідом прийшло розуміння того, що її тільки-но намагалися врятувати. А це означало, що світ не такий вже і жорстокий, яким їй здавався ще хвилин десять тому.

А як їй потрібно було почуватися після того, як вона дізналася, що її коханий і майже наречений, насправді зовсім не люблячий і тим паче не вірний! Ні, просто безсовісний однокурсник, студент-гравець, який побився об заклад з такими ж тупими одногрупниками про те, що зможе за кілька місяців затягти у ліжко будь-кого з жіночої половини групи і навіть її - дівчину, що дала обітницю стати жінкою лише після одруження, ні днем раніше...

- Козел! - вирвалося голосне у дівчини, яка зняла з себе карабіни і поринула у нові думки.

Новина про таку підлу затію хлопця добряче вибила її з колії. Одне тішило, що той негідник, все ж таки програв парі й залишився з носом. А плакати вона не стане. Як не крути, а виходить, що він не вартий її сліз. І думок щодо помсти теж не було. Який в тому сенс? Правильно. Ніякого! Та болю зради так просто не позбутися, якою б сильною та розважливою Валерія себе не вважала. Тому дівчина і вирішила трохи поадреналінити. Так би мовити, привести себе до тями.