Частина 6. Шпигунка
Ти умієш берегти таємниці,
Щоб вуста твої стали німі...
Може, варто було відкриться?
- Ні!
- Привіт! А що це у нас так смачно пахне? - за звичкою ще з порогу гукнув Назар.
- Проходь давай у ванну кімнату і мий руки! У мене вже все готово, тож можемо сідати вечеряти! Привіт, до речі! - відповіла весела Зоряна.
- І у мене теж все готово, - підморгнув хлопець, показуючи чисті долоні тільки-но вимитих рук.
- Смачного! - розлилася щирим безтурботним сміхом дівчина.
- О... Що я бачу?.. Тобі дуже пасує новий образ, - на мить забувши про те, що був голодним, мов вовк, хлопець оцінив кардинальні зміни у образі сусідки. - Дивлюся, ти вже і скупилася? От і добре! Бо ж пообіцяв тобі похід по магазинах, а сам на вихідні їду в Буковель. Уявляєш, Діаночка запросила мене відзначити двадцять другий день народження в горах разом зі своєю сім’єю. У п’ятницю одразу ж після роботи їдемо!
- Чудові новини! - раділа за Назара Зоряна, уявляючи красу карпатських пейзажів.
- Таки так! Тобі, до речі, теж плюсик в цьому є, - знову підморгнув Назар.
- На що ти натя… - не закінчила своє запитання сусідка.
- Ой, ой, ой... Та що ти? У тебе ж на лобі написано, що ти закохалася по самі вуха! - спокійнісінько накручуючи спагеті на виделку, видав Назар.
- Що? По-перше, не закохалася, а він просто мені подобається. А, по-друге, у нього вже є дівчина, біля якої я і близько не стояла. Щось типу твоєї Діанки... І, по-третє, для мене чужий хлопець - це табу! Але, чесно кажучи... Взагалі не думати про нього ну ніяк не виходить, як не намагаюся. Але ж то нікому не завадить? - чи стверджуючи, чи перепитуючи, сказала Зоряна, оскільки в її голосі на останніх словах забриніли нотки сорому.
- Гей... Не так ти вже й відрізняєшся від Діани... Ну, чого засмучуєшся?.. А кохання... хоч і приховане, але тобі дуже пасує! Одразу життя в очах заблищало! Та й не в картинці сенс, головне - душа! Ти - щира і справжня, добра і людяна... Це має значення! Ось побачиш, невдовзі буде і на твоїй вулиці свято, - доїдаючи останнього налисника і запиваючи склянкою свіжої ряжанки, поставив вирішальну крапку в цій темі Назар, щоб зайвий раз не розводити демагогію. - Дякую за вечерю! Усе було неперевершено! Я приберу зі столу і помию посуд!
- О, так... Я хотіла почути ці слова! - знову весело відповіла Зоряна. - Тоді я перша прийму ванну і спати! Бо зовсім з ніг валюся...
- На добраніч і приємних сновидінь! - одягаючи гумові рукавички, проводив поглядом сусідку Назар.
“Коли я вже нарешті висплюся?” - злилася на себе подумки Зоряна, спотикаючись від поспіху об тротуарний бордюр і вже добряче спізнюючись на роботу. Вкотре не почувши сигналу будильника, вона, напевне, і досі б смачно сопіла в ліжечку, якби не Назар.
Тепер вона бігла навпростець, зрізаючи кожен зайвий метр свого шляху. “О, ні... Марина - дівчина Вадима Петровича! Це ж вона здасть мене йому при першій же нагоді!” - Зоряна принишкла за рогом, сподіваючись, що залишилась непоміченою. “Ну, коли ж ти вже підеш? Ну, звичайно... її за затримку не звільнять. Куди їй поспішати?..” - Зорянка подумки картала то себе, то Марину, хоча на колегу це ніяк не діяло.
Незабаром біля білявки зупинилася дорогезна іномарка, з якої вийшов підтоптаний лисуватий чоловічок із цілим оберемком червоних троянд. Він, міцно поцілувавши Маринку просто в губи, галантно відчинив перед нею дверцята авто.
“Оце так сюрприз!” - у Зоряни мало щелепа не відпала, коли вона побачила зраду, мов на долоні. “Невже їй замало одного заможного та перспективного покровителя? Невже не боїться втратити такого красунчика, як Вадим Петрович?” - зовсім забувши про те, що спізнилася, дівчина без поспіху, задумливо заходила до банку.
- О, Господи!.. От скажи на милість, за що це все мені звалилося на голову? - зустрів знервований директор замріяну підлеглу.
- Добрий…ранок… - винувато опустила голову дівчина.
- Ну який він добрий? Чи ти не чуєш мене?! Ліза в лікарні, Марина захворіла. Ще й ти спізнюєшся! А хто працювати буде, га? - починав зриватися на крик Вадим.
- Марина?.. Захворіла? - неочікувано перепитала Зоряна.
- Захворіла! Чи я якось не так висловився?! Що з тобою? - уже лютував красунчик-шеф.
- Вадиме Петровичу, а, може, я вийду замість Маринки у залу?.. А потім, вже вдома, зроблю всі свої звіти? - Зоряна вирішила спробувати впіймати вдалий момент, аби проявити себе на новій посаді.
- А... це варіант! Зоряно, ти - просто диво! І що б я без тебе робив? Ти ж точно зможеш? - не очікуючи на відповідь, поцілував руку дівчини щасливий Вадим Петрович.
Від цього прояву ввічливості у дівчини аж до самого передпліччя вся шкіра вкрилася малесенькими приємними мурахами: “Таки закохалася...” - подумки підтвердила Назарові слова Зоряна.
- Як? От ти мені скажи, Назаре, як можна проміняти такого красунчика-гарнюнчика на якийсь старий мішок з грошима? Це я про нашу кокетку Маринку, до речі... Я бачила її із якимось старим ловеласом! Вона зраджує шефу! Ну, як??? Невже Марина не дорожить Вадимом?! Невже покине його заради того з трояндами? - додаючи домашню сметанку в борщ, виплеснула все, що з такими зусиллями тримала в собі цілий день Зоряна.
- Ого, які у вас там пристрасті! Ну, я тобі скажу так: нікого ваша Маринка не проміняла і, більше того, не збирається навіть! Вона сидить своїми гарненькими сідничками на двох зручних стільцях. І не хоче втрачати жоден з них. Бо на обох комфортно. От і вирішила робити так і надалі, оскільки до цього моменту сиділа - і нічого ж не сталося, - спокійно відповів хлопець.