2. Втеча з під вінця

Коли останні сльози за своїм майбутнім були пролиті, лише на щоках залишилися сліди розпачу та приречення, Саміра потрохи заспокоювалася та збиралася з силами. Налаштуватися на зустріч з нареченим не могла,  перед очима все ще стояла картинка його хитрої та злої посмішки, його очі горіли люттю та вогнем, у руках була сила, він хотів вчепитися в моє горло, але він знав, що момент буде, а саме,  коли ми залишимося самі, у першу шлюбну ніч. 

 Бррр...Як її пережити? А потім? Ті тортури які він для мене вже приготував? Як все це...Тато, ну чому ти зараз не зі мною! Чому покинув нас з мамою?

Серце стискалося у грудях, коли пригадувала ті спокійні та щасливі моменти нашого життям разом.

Раптом щось заскрипіло та стукнуло у вікно.  Тоненьке скло розсипалося маленькими частинками по підлозі.

Не встигла Саміра оговтатися від почутого,  як у вікно вліз гість у чорному плащі. 

Саміра швидко сплигнула з ліжка та направилася до дверей покликати варту, як її наздогнав чоловік. Обійняв за талію та закрив рукою рота, а потім розвернув до себе.

Тільки побачивши очі нападника, Саміра зрозуміла хто перед нею. Витріщивши очі, я розглядала чоловіка без ніякого страху, а навпаки, поїдавши очима до болі знайомого обличчя,  я впізнала того, хто вкрав моє серце ще в дитинстві.

- Ну привіт, принцеско! - тихо на вушко прошепотів гість. - Впізнала? Чи будемо гратися в розгадування особистості?! - натякнув чоловік та зняв плащ з голови.

Він був надто вродливий, ніж я запам'ятала його раніше, коли ми були підлітками. Золотаве волосся, блакитні очі, рівний ніс .... А далі я не встигла роздивитися, бо насмішливий погляд збив мене з пантелику. Почервонівши, я все ж таки зібрала себе, злість на нього поглинула мене і подивилася  прямо в очі. 

- Деміан! Як ти .....? Що ти тут робиш? Ти геть втратив розум?! Тобі не можна бути тут!!! Невже ти.... - закричала я.

- Ну.. годі, годі! Чого так верещати?! - тихо поклавши палець мені на вуста промовив він. - Тихіше, люба, ти ж не хочеш щоб сюди прибігла варта! 

- Що ти тут робиш? - тихо запитала я. 

- Та от, вирішив трішки прогулятися. Та й думаю, чого б не зайти до знайомої дізнатися як справи, чи можна просто потеревенити? Як ти,  принцеско?

- Не називай мене так! - обурено сказала я. - Годі! Нам не по 12 років! Навіщо ти тут? І як ти взагалі сюди дістався? Та ще й через вікно! Ти збожеволів? Тут надто високо аби ...

- Тссс.... Самі, я сам собі господар! Де хочу,  там і гуляю. А висоти я зовсім не боюся. - пошепки промовив Деміан.

Між нами настала тиша. Жоден із нас не промовив ні слова, лише тихо споглядали один за одним.

Нічого собі, яким він став! Красень, ну що тут скажеш?! Високого зросту, золотаве волосся, гарні вилиці, прямий ніс та вуста, які я так запам'ятала в своє 15-річчя, і той поцілунок біля озера на заході сонця... Широкі плечі, мускулисті руки, стрункий та міцний стан, широко розставлені ноги у чоботях, плащ- все це навіювало загадковості його особистості, можна навіть сказати страху перед войовничим виглядом його зовнішності. Я б і далі роздивлялася цього красеня, але мене перервав його подих біля обличчя. І як я не помітила, що він так близько підійшов до мене...? Ну як, захопилася спогляданням, але йому ж я говорити не буду... Тому я лише зойкнула і відсунулася назад. 

- Ой, що ти робиш? - вигукнула я.

- Ти так роздивлялася мене, не хотілося тебе переривати, все ж таки, я справив на тебе незабутнє враження, раз ти навіть не бачила як я йшов до тебе, але в нас є справа, яку треба вирішити негайно. 

- Ох ти й чванько! Пихатість - ні до чого гарного не доводить! Я бачила й гарніших красунчиків.- і по дитячому показала йому язика.

- То я красунчик? Ну що ж, дякую за комплімент. - посміхнувся він.

Дідько, як я так промахнулася... Тепер його его буде ще більшим....

- То через яку справу ти тут? Ти сказав, що її треба вирішити негайно! Про що ти? 

- Так, саме через це,  я тут. У мене питання: ти хочеш вийти заміж за Шерона? 

- А яке тобі діло щодо цього? Чому ти взагалі запитуєш мене про таке?! Через три дні весілля... 

- Так хочеш чи ні? Дай мені просту відповідь: так чи ні?- не відриваючи погляду, сказав Деміан.

Навіть не задумуючись я б назвала лише одну відповідь.

- Ні!

І знову між нами тиша. Він мовчки роздивлявся мене і про щось задумливо споглядав у вікно. Я ж мовчала також, бо все що стосувалося Шерона, вибивало мене з колії, страх перед ним починався з тремтіння рук, то ж я швидко намагалася опанувати себе і не видати себе перед Деміаном.

- Чому? Що такого зробив він, що ти тремтиш навіть від його імені? - швидко запитав мене Деміан і почав скорочувати дистанцію між нами.

- Що? - ніяк не могла отямитися після такого запитання, тому швидко перевела розмову на інше тему. - Деміан, чому ти тут? Чому розпитуєш мене за весілля? Про це говорить весь палац та королівство, тому я не думаю що це для тебе новина. То для чого ти тут? 

- Скажімо так, я можу тобі допомогти. - загадково сказав він і  ліниво сів на моє розстелене ліжко. Закрив очі та вдихнув запах від ковдри, а потім замріяно прошепотів: