1. Перша зустріч

Кинувши  погляд в далечінь з вікна своєї кімнати, у відображенні можна було побачити дівчину з червоними та мокрими від сліз очима. Вона дивилася пустим поглядом на красу та дивовижний краєвид, не помічаючи нічого гарного та живого. Сьогодні її день народження, який вона повинна була святкувати з батьком та матір'ю, перший бал, про який мріє кожна дівчинка палацу, також повинен був запам'ятатися чимось гарним та приємним. В один день все змінилося, змінилася вона, і все навколо...

Спогад з дитинства

- Саміра, доню, ти де? - вигукнула мама. - Хутчіш збирайся, до нас їдуть важливі татові друзі, треба справити гарне враження! Де ж вона поділася? Знову замріялася у тім саду! Джозі, негайно знайди Саміру та швидко переодягни її,  й приведи до зеленої зали! - наказала Вірджинія Кроу няні.

- Так, Ваше величносте! - мовила нянечка та швидким кроком пішла з палацу в сад, де полюбляла сидіти дівчинка.

Чарівний сад притягув поглядом всіх,  хто гостював у палаці Кроу. Чудові квіти та запашна зелень королівства Віллії, яку садівник насаджував кожен рік, милувала око. Біля маленької альтанки з видом на невеличке озеро сиділа біловолоса дівчинка у пишній рожевій сукні і дивилася у небо, мрійливо спостерігаючи як пробігають хмаринки та пролітають пташки, неначе вбирала у себе  красу природи і навіть не чула наближення кроків.

- Ось Ви де! Так я й думала, що знайду Вас тут! Швиденько ходімо переодягатися, Ваша матінка наказала зробити це негайно! - мовила Джозі.

- Ну чому зараз? - обурливо промовила дівчинка. - Не хочу! Я  дракона бачила в небі, великого, от тільки колір його не побачила, надто вже високо літав! Ти розумієш Джозі, він був  справжній! - вигукнула Саміра та почала кружляти танцюючи навколо няні. - Ох, я б хотіла політати з ним! От виросту, і неодмінно знайду дракона! І полечу з ним високо в небо, аж до зірок!

- Ой, що Ви, що ви! Говоріть тихіше, не кличте дракона! - підіграла няня дівчинці, нервово поглядаючи в небо. - Ходімо, люба, немає часу. - взявши Саміру за руку, вони швидким кроком поспішили чепуритися. 

Невдовзі оголосили про приїзд гостей. Король та королева вже чекали у зеленій залі, накривши рясно стіл, на короля сусіднього королівства. 

- Його величність король Алланії Джейкоб Янг та принц Деміан Янг. - почули голос дворецького і відкрилися масивні двері, проводжаючи гостей до зали.

Що було далі, я не надто добре пам'ятаю, бо до дорослих з їх нудними розмовами не було діла. Я не зводила погляд з хлопчика. Він був на чотири роки старшим за мене. Дуже гарний. Волосся кучеряве, майже золотого кольору, очі блакитні, все б нічого, але вже занадто зарозумілий. Ти бач, як ніс задрав. Роздивлявся залу без ніякого задоволення, стиснувши міцно зуби а потім подивився на мене. Наш погляд не можна було не помітити, навіть няня смикнула мене за сукню, щоб я не роздивлялася так прискіпливо його. А мене наче струмом вдарило, стояла і не могла відірватися від споглядання за його рухами, жестами. Мов зачарована, запам'ятовувала риси його обличчя і закарбовувала в пам'яті. Не пам'ятаю, як завершилася та зустріч, для мене той день був наче марево. Від тоді, наші королівства підписали договір про ненапад та мирне існування. Дуже часто дітьми ми гралися разом з Деміаном, святкували дні народження, просто гарно проводили час, але в один момент все змінилося....

Наш час

- Доню, ти тут? - відкривши двері в кімнату, увійшла мама. - Сукня вже готова. Хочеш я скажу Джозі, щоб занесла і ти приміряла її? - запитала Вірджинія.

- Ні! Не хочу! Бачити не можу, мамо! - закричала я і сльози самі почали литися з очей. - Мамо, ну за що мені це все?! Як взагалі можна у наш час пропонувати вийти заміж за людину, ні, навпаки, за не людину, по домовленості!! - відчайдушно кричала я, схлипуючи.

- Люба, заспокойся! Не треба! Не рви мені душу! Ти ж знаєш, що я не можу нічого вдіяти! Джозеф вирішив що так буде краще для нашого королівства.- обійнявши мене, заспокоювала мама.

- Чому дядько Джозеф так мене ненавидить? - продовжувала я.

- Доню, не кажи так. Він хоче як найкраще. Ти ж знаєш, від тоді як тата не стало, він все взяв у свої руки. Ми б не змогли без нього. 

- Знаю! Але пропонувати шлюб з Шероном це вже занадто. Він знахабнілий та пихатий, а ще...

- Стій! Мовчи! Не говори більше нічого! Пам'ятай, у стін також є вуха та очі. Ти ж пам'ятаєш про я тобі говорила? - швидко перебила мене мама.

- Так, пам'ятаю. Вибач. - тихо мовила я.

Ми сиділи обійнявшись у тиші кімнати, не було що сказати ...

- Саміро, чому ти так проти шлюбу з Шероном? Він щось накоїв? Це було на балу? Ти сама не своя після вчорашнього дня. Скажи мені, що сталося між вами? 

Жах того дня знов накривав мене але я намагалася взяти себе в руки. Не варто мамі знати про це. Можливо колись я зможу розповісти, але не зараз.

- Мамо, все добре! Нічого не сталося. Він просто наговорив як завжди, всього! Ти ж його знаєш! Ніколи не забуває покрасуватися перед народом та показати свої пихатість. За манери так я взагалі мовчу. - швидко перевела розмову на іншу тему. - Ти можеш залишити мене, я хочу побути на самоті! 

- Звичайно, люба. Пам'ятай, що я люблю тебе найбільше у світі. Ти можеш довірити мені всі свої думки. Благаю тебе, не нароби дурниць...- сказала вона і сльози покотилися по щоці.