Кохання між рядками

Присвячується усім мрійникам.

Здійснюймо бажання, свої та інших, аби бути щасливішими.

У Чернігові на одній з вулиць знаходиться «Майстерня Елізи». Якщо ви коли-небудь заходили у цю чудову крамничку, то повіки не забудете. Прочинивши великі зелені двері, ви почуєте придверні дзвоники, й з вами одразу привітається одна з трьох майстринь.

– Ласкаво просимо!

Це затишне місце, в якому виробляють та продають різноманітні речі на подарунки. Воно умовно ділиться на дві зони: на крамницю та, власне, майстерню. Товару тут нелічено. Ось, на поличках, що знаходиться майже на рівні з вами, виставлені різні недорогі речі: малесенькі наручні годинники, кишенькові цитатники, олівці у вигляді гілочок та багато іншого. Нижче розміщені різні речі для дому. Ось, дивіться, фарфорові вазочки, розписані квітами власноруч, різьблені рамки, свічки з тонкими ароматами та фігурки пташок, що ніби дивляться на вас. А на найвищих поличках, що може бути й вище вашої голови, знаходяться дорогі, подекуди антикваріатні речі: шахи з дубового дерева, декоративні мозаїки й вітражі, невеличкі олійні картини, та багато іншого. На перший погляд, не дуже цікава поличка, але щоразу там можна знайти щось нове, чого не помічали раніше, ніби речі магічним образом самі там з’являються. Наостанок ви захочете подивитися, що розміщено біля каси. Там чимало милих аксесуарів за однією ціною, а також приклади листівок, на яких майстрині можуть швиденько намалювати все, що забажаєте.

З крамниці здебільшого ніхто не йшов з пустими руками. Але власниці більше до вподоби називати своє місце не крамницею, а саме майстернею. Тож, давайте, і ми будемо дотримуватися цієї назви.

Хто ж, до речі, ця власниця? Колись нею була Єлизавета, яку всі знайомі звали Еліза. Це довгенька історія про те, як вона почала свій бізнес, тому краще слухати її від самої Елізи, ніж від когось. Довгий час вона працювала сама, а потім з донькою. Доньці подобалося допомагати з творчими справами: ліпити, вирізати, розписувати… Та ставши дорослою, вона вирішила піти на «більш нормальну», як казала, роботу, і тому Еліза знову залишилася працювати у крамниці одна. Та ось на старості настала їй радість – з’явилася онучка Ганна, яка захопилася цією справою. Ба більше, не уявляла себе без цього. Тож коли настав час, Еліза передала свою справу їй, молодій та моторній. Ганя обожнювала майстерню, як і подруги, яких вона найняла до себе працювати – Віка та Єва.

***

– Дивись, як треба: «Ласкаво просимо!» – виразно промовила Ганна, повторюючи вже втретє своїй колезі, – Люди мають відчути, що ти рада їх бачити. Не тільки вухами, а й серцем. Через очі, Віко.

– То я ж так і вітаюсь, – пробурмотіла Віка та зиркнула своїми чорними очицями.

– Ні, Вікусю. Це виглядає так, ніби ти когось підозрюєш. Будь лагіднішою, наші відвідувачі для нас як гості.

– Так, та кому потрібне таке лукавство?

– Це ввічливість! – стримано пояснювала Ганя, – Послухай…

– Дівчата, не галасуйте, – тихенько втрутилася Єва й, поправивши свої дві довгі косиці, продовжила вирізьблювати з дерева сойку.

Зітхнувши, Ганя зрозуміла, що бути продавчинею простіше, ніж вчити цього Віку. Взяла мітлу й стала підмітати з ґанку пісок, наспівуючи собі під ніс якусь давню мелодію.

Щойно вона за двері, Віка підійшла до Єви.

– Псс!

– Ти це мені? – спитала Єва.

– Тобі, звісно. Слухай, треба дещо вирішити, але тільки тихо, – Віка приклала пальця до вуст, – Скоро в Гані день народження. Що даруватимемо?

– Треба подумати. Ну, давай знов по класиці: торт і якісь дрібнички. Сертифікати й, може, гарну хустку?

– Нудно. Потрібно придумати щось нове… Може квитки до Львова? – запропонувала Віка.

– Можна.

– Вона наче ще зимою говорила, що хоче там побувати. Пройтися вуличками, випити кави з корицею... Каже, у Львові вона має бути іншою, ніж наша.

– Угу, – Єва на хвилину задумалася, – Але Ганя не з тих, хто отак просто зривається. І майстерню вона без себе не лишить.

– А, точно. Я щось забула... – Віка схилилася на руки. – Що ж тоді? Може, влаштуємо сюрприз-вечірку?

– Так! У майстерні, – Єва вже продумувала, якого кольору замовити кульки.

Поки ідея сюрпризу чекала свого часу, день у «Майстерні Елізи» йшов звичним плином: шум інструментів, запах фарби, балачки і… Частенькі поламки. Майстерня потребувала реставрації, але вона ще непогано трималася, на відміну від електропроводки.

– От стоклята лампа! Ганно! В нас знову тріснула лампочка! От тобі ласкаво просимо у темряву! – обурилася Віка з переляку.

– Ну, що ж поробиш, – Ганя зібрала з підлоги скло та подзвонила електрику. Довелося якийсь час почекати та працювати біля вікон під сонячним світлом.

Годин через дві, ремонтник приїхав.

– Вітаю! Де непорядок? – прийшов електрик Андрій, ставлячи на підлогу коробку з інструментами. Було видно, що він спішив, – Прошу вибачення за незручності, був у заторі.

– Добридень, розумію.