Розділ 7

Дем'ян 

Я не знаю, чому обійняв її. Мені просто захотілося це зробити.  Знаєте, це непереборне бажання зробити щось і ніщо не зможе тебе зупинити.

 Ми сиділи, обіймаючись, довго, дуже довго. Марена дихала мені у плече, вона була теплою, хоч на перший погляд здавалось холодною. І це було не тільки про температуру тіла, якщо що. Марена не помічала того наскільки добра й мила, натягуючи на себе клеймо “Я – покровителька смерті”. Ніхто не знає як мене дратує ця фраза, коли звучить з її вуст. 

Я не можу пояснити того, що зараз відчуваю і чому це відбувається, але при першій зустрічі з нею – злякався, але, зустрівши її вдруге те провівши трішки часу, я зрозумів що вона достатньо добра, хоч і намагається робити вигляд, що це не так. 

Марена відсторонилася від мене, проте її рука залишилась на моїй спині, а інша у моїй руці.

– У кожного з нас є своя історія, якою ми йдемо і вона незмінна. Якщо хтось має померти – помирає, але, зазвичай, душі, що покинули тіло в дитинстві, у наступному житті проживають щасливе життя. Це моє спостереження за останні століття, – Марена говорила, дивлячись мені в очі, та заспокоювала мене, водячи рукою по спині. Її голос чаруючий і це правда, але… 

– Дякую, – я стис її руку у своїй, – але я продовжу сподіватися, що вона одужає і все буде гаразд. 

– Твоє право, – стисла плечима.

Ми сиділи та ще кілька хвилин, у тому самому положенні, дивлячись один одному в очі, у повній тихі. Здається, навіть вітер перестав віяти. Думаю, ми б і далі сиділи так, якби з-за обрію не почало виднітися сонце, яке казало мені йти додому.

– Я, напевно, піду. Лада скоро прокинеться, вона буде дуже сумна, якщо поруч нікого не буде.

– А медсестра?

– Вона піде скоро, до того ж, що якась чужа людина, а що брат. Хоча, Лада була б рада будь-якому гостю, їй сумно. До речі, вона дуже любить солодке… Не знаю чому згадав про це, певно тому, що у вас очі схоже світяться… Ой, гаразд, мені час. Дякую, що була зі мною, – здається, у мене почервоніли вуха. Я піднявся на ноги, дівчина продовжувала сидіти. 

Марена розсміялася, це вперше, коли я чув її чистий радісний сміх, який йшов з глибин душі. 

– Гарної дороги, – крізь сміх сказала вона і мене огорнув туман, повертаючи на ту галявину з якої я потрапив до її будинку. 

*** 

Весь шлях до хатини я думав про те наскільки комфортно знаходитися поруч з Мареною. Це якийсь неймовірний зв'язок між нами, можливо це через угоду, яку ми уклали.  

Так, точно через неї. 

Коли зайшов у двір, побачив Асю, яка сиділа на лавці біля будинку. Вона схудла за останні час, під очима синці… моя сестра з кожним днем стає все більше схожою на живого мерця. Від цього не може до болю не стискатися серце.

– На побачені був, братику? – з посмішкою запитала сестра. 

– Ні, я був з… – справді задумався як можна назвати Марену, по суті вона мені ніхто, – подругою.

– Зрозуміло, – її посмішка стала ще ширше. Ася точно сприйняла як позитивну відповідь на перше питання. 

– Чому ти так рано тут щей сама? – вирішивши перевести тему, запитав я, але це було справді важливо.

Ася стисла губи в лінію, і ледь чутно промовила, коли я сів поруч з нею:

– Хочу подивитися на світанки, перелік тим як покину цей світ, – гіркість у голосі сестри майже змусила мене заплакати.

Я обійняв її.

– Не говори так. Ти обов'язково одужаєш і ми підемо у дуже красиве місце, де ростуть багато квітів, – вона любить квіти, більше за солодощі, – і влаштуємо там пікнік з їжею від Маркіяна.

Ася не відповіла тільки стисла плечима і кивнула, вона не вірила у те що я сказав. Трясця, від цього почуваю себе останнім покидьком і максимально безсильним, внутрішній біль ускладнює дихання. 

– Ходімо, ти поспиш, щоб мати багато сил для майбутньої подорожі.

Вона нарешті поглянула на мене і кивнула, легко посміхнувшись. Я взяв її на руки та відніс у ліжко, акуратно поклав, накрив і чекав, поки вона засне. Довго не прийшлося чекати, хвороба занадто виснажує Асю.

Я не знаю, що мені робити далі. Можливо мені варто продати свою душу, щоб вона жила?

Потрібно подумати над цим…