Розділ 4

Дем'ян 

Я не знаю чому вирішив використати бажання для неї, але це пустота в її очах… вона занадто болюча. Певно, хотів зробити щось, щоб Марена не виглядала такою нещасною. Як би вона не говорила: “Я – смерть, і мені не місце серед людей”, але очі завжди видають правду.

Мене починає дратувати це.

 До речі, мене здивував їх колір. Мені розповідали, що у мар вони білі, а у неї… карі, що здавалися чорними, а під сонячними променями, ніби в її очах народжується осінь холодна, проте приємна й затишна.

Я прийшов на цю ярмарку, щоб придбати смаколиків своїй сестрі, а коли зустрів її… плани трішки змінилися. Можна зробити корисне і приємне одночасно.

– Ей, відпусти мою руку я сама в змозі йти, – невдоволено буркнула Марена, йдучи позаду мене.

– Не можу, це потрібно для того щоб ми не загубилися в натовпі.

Клянуся, я відчув як у неї закотилися очі.

– Хлопче, ти справді бовдур. Я в змозі знайти будь-кого, якщо потрібно.

– Ти – так, а я – ні, тож просто довірся мені.

– Людям довіряти – себе не берегти, – ледь чутно буркнула вона. 

Зроблю вигляд, що нічого не почув. 

– Є одна лавка у якій неймовірно смачні ласощі, моя сестра їх обожнює, тому кожного року чекає на ярмарку, щоб знову скуштувати їх. Повір, ти будеш не менше зачарована смаком.

Вона пирхнула. Я посміхнувся. Яка вона мила і цього не розуміє. Ми дійшли.

Коли зупинився Марена врізалася в мене.

– Попереджати потрібно, – її голос лунав роздратовано, коли я повернувся до неї обличчям.

– Попереджаю, що ми – прийшли.

Марена зиркнула на мене, помираючи лоба, а потім перевела погляд на лавку. Це місце не було популярним через свій занедбаний вигляд.

– Не зважай на те як вона виглядає. Тут дійсно смачно, запевняю, такої смачної їжі ти ще не куштувала. 

Дівчина роздратовано зітхнула та закотила очі.

– Я не людина і мені не притаманно судити все тільки за виглядом. Я, як ніхто інший, знаю, що найкращі діаманти спочатку не сяють, – задумливо сказала вона.

– Це про людей чи коштовності?

– На твій розсуд, – кинувши мені це, Марена відчинила скрипучі двері лавки та зайшла всередину, – ти так і будеш стовбичити там чи може зайдеш..

Я посміхнувся та пішов слідом за нею. Не знаю чому, але її дії змушують мене посміхатися. Не пам’ятаю, коли востаннє робив це так багато. 

– Вітаю у нашому закладі, – сонно пробурмотів чоловік, що сидів за стійкою й читав книгу.

– Може, я чогось не знаю, але зазвичай хоча б звертають увагу на відвідувачів, – прошепотіла Марена.

Я зжав плечима. Скільки себе пам’ятаю тут завжди так. Маркіян ніколи не був зацікавлений у своїх покупцях. Все тому, що він має певну клієнтську базу, яка завжди приходить до нього. Ну і він доволі заможний. Ніколи не розумів для чого йому ось так їздити, поки сам не поїхав з міста.

– Визначилися з вибором? – власник відклав книгу та перевів увагу на нас, підіймаючись на ноги. – Дем'яне, – гукнув він і його обличчя змінилося більш привітним, – радий тебе бачити. Як твоя сестра? Чув вона захворіла…

– Все гаразд, лікується. 

– Сподіваюся наступного року ви прийдете разом, – чоловік посміхнувся.

– Також на це сподіваюся.

– А хто ця юна леді? – він перевів погляд на Марену, яка закашлялась, певно від “юна”. – Ти нарешті знайшов собі наречену. Я все чекав, коли ти прийдеш не сам.

– Вона… – Маркіян не дав мені сказати.

– Такий хороший хлопець тобі дістався, – звернувся він до Марена, вона робила вигляд, що уважно слухала й кивала, – красивий, розумний, а ще й племінник короля з правом успадкування, якщо не королем – герцогом буде.

– Дядьку Маркіяне, вона не моя наречена, а просто подруга, яку хочу пригостити твоєю їжею. А ти ледь не весь мій родовід розповів. І ще, я живу тут як звичайна людина, що означає – ніхто не має знати хто мій дядько й втручатися в боротьбу за престол у мене немає бажання.

Чоловік махнув рукою.

– Перепрошую, тоді чого вам дати, не Ваша Світлосте? 

Здається, у мене сіпається око.

– З собою як завжди, а так… –  я подивився на Марену, яка дуже хотіла щось сказати, але мовчала, – засахарені фрукти й щось на свій вибір.

– Гаразд, замовлення прийнято. Зачекайте, будь ласка, на нього он за тим столиком, – він вказав на стіл біля невеликого вікна й зник за дверима кухні.

– Тож, Ваша Світлість… молодий герцог так?

Коли ми дійшли до місця,  я відсунути їй стільця, щоб вона сіла. 

– Так, – сідаючи навпроти неї, відповів. 

– Чому ж син герцога живе у маленькому селищі, а не у величезному маєтку десь у столиці? – на її обличчі заграла підступна посмішка.

– Ти знаєш.

Вона ображено зітхнула, а я відкинувся на спинку стільця.

– Всі веселощів псуєш. Хотіла почути від тебе, а ти…

– Мій батько не визнає мене як свого сина, але визнав як спадкоємця, бо виявилось, що я його єдина дитина і більше він не зможе мати. До двадцяти я жив у маєтку, то були не найкращі роки мого життя, – непрохані спогади почали з'являтися у голові. Тоді коли слуги знущалися з мене й годували їжею із пліснявою або побиття від батька, коли у мене щось не виходило, шрами назавжди залишаться зі мною як на тілі так і на душі…

– Як тоді  ти опинився тут? 

Я знову скептично подивився на неї, але вона тільки здивована кліпала.

– Що? Цього я дійсно не знаю, але не те щоб не можу, просто не хочу копирсатися у твоїй душі.