Розділ 3

Марена

Це так дивно… Знаходитись серед людей, коли тебе ніхто не помічає, до біса приємно, але якось… порожньо. 

Я зітхнула. 

Най йому грець.

Пройшло майже тисячоліття, а я все ще не можу позбутися цього дурнуватого відчуття бруду. Навіть якщо у мені немає нічого людського, але відчуваю це, хоч не мала… 

Я стояла кілька годин як вкопана. Час від часу люди зіштовхувались зі мною, вибачалися і йшли далі, забуваючи про мене через кілька секунд. 

Але в якийсь момент хтось вхопив мене за руку. Від неочікуваності я відкинула людину від себе й розвернулася, щоб подивитися хто це. Це був русоволосий хлопець з яскравими зеленими очима й чіткими рисами обличчя.

Дем'ян.

Він сидів на дупі й здивовано дивився на мене.

– Чого баньки витріщив? Не вчили батьки в дитинстві, що не можна ні з того, ні з сього в натовпі хапати людей. Існують рефлекси, – роздратовано буркнула йому.

Хлопець піднявся. Йой, який він високий, якось у лісі цього не помітила. Метри два, певно, має.

– Ти взагалі не людина, – буркнув він, обтрушуючись.

Я похитала головою в боки. Його правда.

– Тим не менш, не можна так робити.

– Думав чи не померла ти, стоячи. Ти ж не рухалась від слова зовсім!

Скептично подивилася на нього.

– Я вже мертва, – сухо відповіла йому.

Дем'ян стис плечима. Щось на кшталт “З ким не буває”.

– До речі, чому просто стояла? Чому ж тобі не піти й розважатися тут?

– Ти дурний чи прикидаєшся? Я – смерть, мені не місце у людському середовищі.

– Це було образливо, між іншим, – Дем'ян посміхнувся і на його щоках з'явились ямочки. Я ж казала, що він милий.

– Переживеш, – холодно кинула йому і відвернулася, щоб подивитися на цей натовп. Це місце – хаос, але приємно було б бути його частиною. 

Здається, мої думки пішли у хибному напрямку.

– Але ти хочеш прогулятися ярмаркою? 

Я мовчала.

– По очах бачу, що хочеш, – хлопець задоволено муркотів. 

Може все-таки порушити угоду і вбити його? Тим паче, що це єдина жива істота, яка пам'ятає про мене, через вище згадану угоду.

– Давай без погроз пришвидшити мою смерть, хоча б сьогодні, – весело сказав він.

– Як ви люди дратуєте, – я закотила очі.

Хлопець знову посміхнувся, демонструючи свої ямочки. 

– А раніше казала, що ми цікаві.

– Раніше й ти від страху трусився.

Він вдав, що не почув і перевів тему. Єдина реальна причина чому він ще живий – його нахабність мені подобається, і не без того, що мені приємно поговорити з кимось, хто не називає мене потворою, плаче й кляне. 

–Тож ти хочеш розважатися тут? – я йому вже відповідала на це питання.

– Ні.

Частково так.

– Тоді я скористаюсь своїм першим  бажанням прямо зараз, – посмішка не спадала з його обличчя.

– Уважно слухаю, – все тим же холодним й суворим тоном відповідала йому.

Дем'ян на мить стих, вдивляючись в мої очі. Через те що я колись була людиною, вони не були білими, залишився їх природні колір – карий, але настільки темний, що можна сплутати з чорним, якщо не приглядатися. Він хвилин п'ять витріщався в них. 

– Довго дивитися не можна – помреш, – по моєму обличчі розплилася єхидна посмішка.

– З очей вогонь вилетить і вб'є мене? 

Цей хлопець випробовує моє терпіння, що ж, мені самій цікаво наскільки його вистачить.

– Жарт вловила, але такий собі. Гумор не твоя перевага.

Хлопець розсміявся. Сміявся так довго, що аж за живота взявся, певно болів уже. 

– Бажання назвеш вже чи ні, – роздратовано буркнула йому.

Дем’ян заспокоївся, і став рівно, витираючи сльози від сміху та все ще злегка посміхаючись. 

– Ти така мила.

Я запитально підняла брови.

– Не зважай, – кинув він. – Отож бажання… – хлопець задумався, – я ж можу згадати будь-що? – вогники заграла в його очах.

– Тільки два винятки…

– Так-так, пам’ятаю, – цей … мене перебив.

Спокійно. Спокійно. Він просто людина і має право на відсутність такту, час від часу. Один раз можна й пробачити.

– Тож… – Дем'ян завагався.

Тепер він здається мені не цікавим, а дратуючим. 

Я вже збиралася пригрозили йому смертю, але він заговорив.

– Ходімо зі мною, я покажу тобі ярмарку і ти повеселишся, може, зміниш свою невдоволено мармизку на якусь більш привітну.

– Я – смерть, і мені не потрібно привітніша мармиза, як ти сказав. Тож, це твоє бажання?