Розділ 2

Марена

Цей хлопець… роздратувати мене це талант, його щастя тільки в тому, що він цікавий. Щось у ньому є… і мені це не подобається. Як там його звуть? Дмитро? Данило?

 О, Дем'ян. 

Не запам'ятовую імена, все одно ми не побачимося більше. 

Гаразд. До біса того милого хлопчика, мені потрібно виконувати свою роботу. 

Чиє життя мені сьогодні забирати? 

Переді мною висвітилось ім'я Теодора Короляй, а вік… чорт.

4 роки. Найбільше не люблю забирати життя у дітей, адже вони ще нічого не зробили у своєму житті – ні поганого, ні хорошого.  Їх життя фактично чистий, білий листок, а ті дурнуваті батьки… вони суцільний клопіт, особливо коли бачуть мене, спочатку проклинають, а потім благати залишити дитину з ними. 

Хай йому грець. Знову ця морока. 

Дістали.

Я пирхнула й перемістилася до невеличкого білого будинку, який був старим, але охайним та вкритим соломою. Таких хатинок сотні, якщо не мільйони, але все ж з цієї віяло затишком. З будинку пахло їжею, напевно готувалася вечеря. 

Я переступила поріг хати, пара очей знайшла мене.

– Хто ви і чому без запрошення прийшли? – запитала у мене жінка з коричневим волоссям й сірими очима.

– Мені не потрібні запрошення, – беземоційно відповіла їй.

– Ви…– жінка зрозуміла хто я. Люди можуть зрозуміти мою сутність тільки тоді, коли я заходжу в їх будинок. – Геть з мого дому, – господарка взяла мітлу.

Я пирхнула сміхом.

– Мене цим не вигнати, якщо я прийшла – піду тільки з тим за чим тут, – її очі почали бігати.

Сіроока застигла. З рук випала мітла, а очі наповнилися слізьми. Жінка дивилася на мене як вкопана, не рухаючись. Вона взагалі дихає?  

– З-з-за ким? – витисла з себе, її голос надривався. З іншої кімнати вийшла маленька чорноволоса дівчинка і я перевела погляд на неї.

– За нею, – дівчинка не помічала мене й просто бавилася з іграшками. 

– Не віддам, – мати заступила дочку.

Для дівчинки мама поралася біля печі, вона не бачила ні мене, ні точного що тут відбувається.

– Я не питаю, а кажу.

Жінка впала на коліна та повзла до мене. 

– Благаю, залиш її. Теодора ще така маленька, вона ще нічого не зробила й світу не бачила, – гіркий плач супроводжував кожне її слово.

– Така доля, я просто роблю те що повинна, – обійшла жінку, що плакала скрутившись на підлозі. Через кілька секунд вона не згадає ні про мене, ні про цю розмову, а тільки знайде свою доньку мертвою. Після чого впаде в істерику й буде класти мене і долю, але більше мене.

– Привіт, Теодоро, – я сіла біля дівчинку, а вона підвела очі на мене.

– Хто ви? – дуже добре як на чотирьох літню, говорила.

– Я твоя подруга і ти маєш піти зі мною, – милим, добрим голосом говорила з нею. З дітьми завжди так, по-доброму. 

У такі моменти, якого б віку ви не були, сама підсвідомість буде казати, що потрібно йти. Жодна людина не зможе пручатися мені, хоча виводжу з будинку тільки душу…

Дівчинка зістрибнула зі тапчанки й подала мені руку, щоб я вела її. Посміхнувшись, взяла руку та вивела душу дівчинки з хатини. Якби сумно це не було, але в наступному житті вона буде щасливою, зазвичай це працює саме так: діти, які померли у цьому житті малими – щасливі у наступному. Я цим не цікавлюсь. Моя справа невелика – забрати душу та провести її до роздоріжжя на якому вона зникає з цього світу й прямує у міжсвіття для проходження циклу народження. 

Ми прийшли на роздоріжжя й душа розчинилася в повітрі переді мною. 

Це одночасно кінець і початок для цієї людини.