Розділ 1

Дем'ян 

–  Загубився, милий хлопчику? –  з-поміж дерев донісся жіночий голос.

На вулиці темніло. У цей час знаходитись у лісі небезпечно, адже саме у цю пору тут вилазить вся нечисть, що може або власноруч вбити тебе, або зробити так, що дорогу назад ти ніколи не знайдеш, або ж відпустити, але таке трапляється надзвичайно рідко.

Природно, що моїм тілом прокрадався страх, а мурахи поселились на спині. Тіло не рухалося. Це точно не людина. Хто ж тоді? Мавка? Блудниця? Хто там ще є? 

– Виходь, –  крізь страх крикнув я, –  я тебе не боюся, –  мої очі бігали деревами, щоб розгледіти власницю чаруючого голосу.

– Досить впевнена заява, як для того чиї коліна трясуться, –  її забавляла розмова зі мною.

–  Тим не менш, я не ховаюся серед дерев, –  сам дивуюся свої впевненості. –  Хто ти?

–  А хто сказав, що я поміж дерев, –  почувся сміх, –  я всюди: у річці, яка тече поруд з тобою, у землі, на якій ти стоїш, у повітрі, яким ти дихаєш…

– Хто ж ти тоді? Не чув, щоб існували такі мавки.

– … і накінець, у твоїх думках та душі, –  вона цілком ігнорувала мої питання.

– Хто. Ти. Вбіса. Така? –  злість огортала мене. 

– Ц-ц-ц, а ти сміливий, –  забава й тільки вона лунала в її голосі, –  давно зі мною так не розмовляли. Чомусь, коли я навідаюсь до вас, людей, ви починаєте хреститися, а потім, коли розумієте, що не допоможе –  клянете. Все ж  люди дуже цікаві створіння.

–  Мені не цікаві твої розмови, –  без жодного інтересу кинув їй, –  ти відпустиш мене?

–  Який цікавий хлопчик, –  знову повторила це й знову сміх, який пішов луною по лісу.

Переді мною нізвідки з’явилася чорноволоса жінки із такими ж чорними очима. Її шкіра була блідою, а струнка постать приховна під синім плащем. Такі плащі справжня рідкість. Вона посміхалася мені, посмішкою чеширського кота.

–  Хлопчикам не варто гуляти так пізно, – вона перемістила до мене та підняла моє обличчя своїми довгими пальцями, що були сховані у рукавичку, покрутила моєю головою, роздивляючись, тоді нахилила її так, що мати змогу шепотіти мені на вухо, солодким, чаруючим голосом, й продовжила, –  такими темними вуличками лісу. Хтозна кого тут зустріти можна, –  безтурботність в її голосі пробирала кожну клітину мого тіла. –  вона відступила від мене на крок назад. Посмішка забави грала на її обличчі, –  може власну смерті.

–  Тож ти вб’єш мене? – як ні в чому не бувало, ніби запитую чи збирає вона тут трави, спитав у неї.

Посмішка спала, вона кілька раз здивовано кліпнула, нахиливши голову вправо.

Її забавляла розмова зі мною.

Дівчина знову зникла на кілька секунд.

– Такого цікавого хлопчика? – ззаду шепотіла мені на вухо. –  Нізащо.

–  Тоді відпустиш?

– Ні, –  вона знову з’явилася переді мною.

– Що ж робитимеш зі мною? –  впевнено та спокійно запитував  у неї, а у самого скоро серцевий напад від страху станеться.

– Пропоную тобі угоду, –  схрестила руки на грудях, –  відгадай хто я така і виконаю два твоїх бажання.

– Як золота рибка? 

– Тц, –  відвернула голову та невдоволено буркнула, –  не смій порівнювати мене з тією слизькою істотою, у якої життя коротше ніж у вас, людей.

– Чому ж не три?

Дівчина зиркнула на мене із вогником цікавості, що палав у її очах.

– Нахабний, – одобрення в голосі, – таке подобається в людях, а відповідь на твоє питання – мені більше подобається двійка, ніж трійка.

– Зрозуміло, – не маю жодного бажання з нею рощмгвляти. –І я можу попрохати все що завгодна?

Кивнула.

– Не можна тільки воскрешати когось та вбивати тих чий час не закіечився, – серйозно говорила чорноволоса, а потім безтурботно додала, – не хочу мати справи із тією кого ви звете Долею, знову почне нотації читати, а мені не подобається їх вислуховувати. 

Доля? Нотації? Стільки питання, але не ставлю жодного.

– Це всі правила?

– Так, тож ти погоджуєшся? 

Я завагався. Забув одне важливе питання.

– Що якщо не відгадаю?

Чеширська посмішка розпливлась блідим обличчям.

– Віддаси мені свою душу. До речі, особливо нічого не втрачаєш, адже якщо підеш далі чи вернешся назад – тебе зустрінуть інші створіння, які не такі добрі як я.

Мовчав, обдумуючи все, що вона сказала, поки темний погляд очей свердлив мене. Ця істота має рацію – іншої такої пропозиції я не отримаю, тому вибір такий: помри або помри.

– Згоден.

Дівчина задоволено ляснула в долоні. але рукавички послабили звук. Переді мною з'явився лист паперу.

– Угода, – пояснила вона, – щоб ти не думав, що  тебе обдурю. Це гарант, що з мого боку все буде виконано. Підписувати потрібно кров’ю. 

Мій палець закровточив. Чортівня, але стільки підказок… я впевнений, що відгадаю, тому доторкнувся до листка, залишаючи на ньому кривавий відбиток пальця. Папір засяяв золотим світлом та зник.