Розділ 32

Марина

Такою щасливою, я ще ніколи не була. Хіба що в безтурботному дитинстві. Маю для вас декілька хороших новин.

Андрій дуже швидко пішов на поправку. Злочинців затримали й покарали по закону. Справедливість перемогла, а це, на жаль, буває нечасто.

Привітайте нас, ми переїхали до столиці. Поки що в орендовану квартиру, але активно збираємо на власне житло. Я навіть хотіла продати свою квартиру й докласти суму, якої не вистачає, та Андрій був категорично проти. Тож мою квартиру ми просто здаємо, хорошій, молодій подружній парі. Жартуємо, що це помешкання дістанеться колись нашим дітям, або ми самі переїдемо туди на старості років, коли захочеться тиші.

Життя в столиці вирує, закручує так, що ніколи вгору глянути.

Живемо та працюємо разом у приватному пологовому будинку. Пройшли співбесіду по-черзі, не кажучи, що ми пара. Вже потім всі дізналися, що ми разом. Це була моя ідея — хотілося досягти чогось самотужки. Без знайомств та зв’язків. Тільки професіоналізм та знання. І на радість, нас взяли обох. Коли ти молодий, прагнеш романтики й працюєш майже за безкоштовно на голому ентузіазмі. А доросле життя вимагає коштів. У нас дуже багато планів на майбутнє. Придбати житло. Зробити ремонт і не розійтися. Багато подорожувати. Разом старіти та бавити внуків.

Головне, що нам подобається наша професія. Ми від цього отримуємо не тільки прибуток, а й велике задоволення. Чергуємо позмінно, щоб хтось міг залишатися вдома з Пушинкою. Вона добряче підросла, але така пустунка, коли їй нудно. Часто жартуємо, що так ми відпочиваємо один від одного. Бо і так завжди всюди разом.

Батькові Андрія довелося змиритися з нашим переїздом. Він довго вмовляв залишитися та повернутися до нього в клініку. Потім махнув рукою та переключився на молодше покоління, Соню та Аню. Дівчата по-трохи готуються до вступу в медичний. Віктор Андрійович спить і бачить хоч одну з них керівницею клініки. Правда, в нього ледь напад не стався, коли почув, що Соня хоче бути бібліотекарем, а Аня — моделлю.

Олена Степанівна потрохи вмовляє чоловіка не тиснути на дівчат. Андрій теж намагався втручатися, але намарно. Його батько — впертий та владний чоловік.

Добре, що хоч вмовили його робити невеликі фізичні навантаження, та правильно харчуватися. Серце треба берегти, в нього воно час від часу барахлить.

Олена Степанівна потоваришувала з моєю мамою. Я щаслива, що дві небайдужі мені жінки знайшли спільну мову. Часто спілкуються по-телефону. І навіть разом запланували відпочинок. Мама неначе помолодшала на кілька років. Ходить на йогу та танці. Нарешті у неї з’явилися подружки. Мама розквітла.

З Аліною ми теж помирились. Вона швидко відтанула, і щиро зраділа, що я повернулася до Андрія. Ми часто бачимось. Ходимо разом на шопінг, та парні побачення. Чому парні? Бо Аліна невдовзі зустріла своє щастя. Уявляєте? Ним виявився фітнес-тренер у спортзалі, куди ходила подруга. Я за неї дуже рада.

Все склалося так як мало бути. Окрім, хіба що, поранення Андрія. Я тоді дуже налякалася. Навіть уявляти не хочу, що могла його втратити. Але це в минулому. А зараз насолоджуємось життям.

Я обожнюю весну. Співають пташки. Розпускаються бруньки. Сонце щедро світить у вікна. Пушинка намагається спіймати метелика через скло. Їй звісно не вдається. Вона мило сердиться, жалібно нявчить та крутить хвостом.

— Пушинка, залиш комаху в спокої.

Ми збираємось на пікнік. Я купила гарний кошик спеціально для вилазок на природу. Поїдемо до центрального парку. Погода балує теплими днями.

— Ти зібралася? — квапить Андрій.

— Майже, — я як завжди запізнююсь.

Перед тим, як вийти з дому, встигаємо кілька разів посваритися через дрібниці. Андрій сьогодні особливо напружений. А я навпаки — на диво спокійна. Здається, що ніщо не зіпсує мій настрій. А все тому, що я вчора дещо цікаве знайшла в шухляді. Коли прибирала в оселі. Напевно через цю причину хвилюється мій коханий. Тільки т-с-с. Не видавайте мене.

У машині панує мовчання та напруга. Я вмикаю веселу музику, щоб розрядити обстановку. До парку доїжджаємо швидко. Знаходимо затишний куточок. Стелимо гарну ковдрочку. Я підготувалася. Викладаю на тарілочки фрукти та ягоди. Не дивлячись на те, що не сезон, в супермаркеті можна знайти усе, навіть полуницю та виноград.

П’ємо сік, відганяємо бджіл, які теж вирішили поласувати смачненьким. Обіймаємось та переважно мовчимо. Я насолоджуюсь сонечком та ідеальним моментом.

— Можеш заплющити очі, на хвилинку? — просить Андрій.

— Добре, - посміхаюсь.

Заплющую очі, відчуваю як він бере мою руку. Серце вискакує з грудей, хоч я й знаю що буде далі. Але щоб не засмучувати Андрія, роблю вигляд, що для мене це несподіванка. Це так по-жіночому.

На палець м’яко лягає обручка. Я зморгую сльозу.

— Розплющуй.

Я розплющую очі. Камінці сяють, сонце бавиться у гранях. Це так гарно. Андрій встає на одне коліно, тримає мене за руку.

Несподівано починає грати жива музика, скрипка. Довкола нас збираються зацікавлені люди. Хтось знімає на телефон. Але я нікого не бачу окрім коханого. Є тільки він, я та ця мить.

— Марино, ти вийдеш за мене?

В його очах тривога та хвилювання. Таке відчуття неначе ось-ось зомліє, краплинка поту виступає на його скроні. Він справді хвилюється чи погоджусь я. «Хіба ти ще не зрозумів, що я твоя назавжди? Хіба можуть бути сумніви?» Але вголос я промовляю чітке:

— Так.

Він полегшено видихає, міцно притискає до себе та палко цілує. Під оплески натовпу, що зібрався подивитися на двох закоханих. Я — щаслива!

Ми хотіли прости розписатися у РАЦСІ, по скромному й без пафосу. Але зробити весілля мене вмовила свекруха. За що я їй дуже вдячна. Зараз я почуваю себе казковою принцесою у пишній сукні кольору айворі та довгою фатою. Наше весілля камерне, гостей небагато, тільки близькі та друзі. Локація просто неймовірна: арка з живих квітів, природа, та чарівна мить.