Розділ 31

Андрій

Додому я повертаюся вже пізно ввечері. Щоб зібратися з думками та провітрити голову, безцільно катаюся містом. В середині пустота, у мені не те щоб щось зламалося, але тріснуло точно. Не уявляю своє життя без Марини. Так, я її відпустив. А як інакше? Але це не означає, що я опустив руки чи здався. Можливо через деякий час поїду до неї. Якщо їй це буде потрібно. Не виключаю можливості, що вона може когось собі знайти. Буду вирішувати проблеми по мірі їх накопичення.

Припарковую машину, та виходжу на морозне повітря. Чую крики, недалеко від дому, десь біля сусідньої багатоповерхівки, насторожуюсь. Вирішую піти в ту сторону, перевірити. А раптом комусь погано. Знімаю житло я в звичайному спальному секторі, без камер та охорони. Але раніше кримінальних інцидентів не траплялося. Дотепер.

Бачу картину, де в темному закутку двоє хуліганів намагаються пограбувати молоду жінку. Один зриває з плеча сумочку, інший міцно притискає дівчину, що пручається, до стіни. Навіть не хочу припускати, що він планує робити з нею.

Часу на роздуми не залишається, про виклик поліції теж не думаю, чи то безстрашний, чи на фоні розриву стосунків, емоції і здоровий глузд притупилися.

— Гей, відпустіть дівчину.

Вони не очікували побачити стороннього, так як доволі пізно, і обрали спеціально найтемніший закуток.

— Вали звідси! — гаркнув один із хуліганів, коли я підійшов ближче.

Я не відступаю. Серце гупає. Адреналін перекриває страх.

— По - хорошому прошу. Відпустіть дівчину.

—  А то що ? — огризається другий, смикає її за руку, мов ляльку.

— А то буде по поганому, — не найкраще рішення та фраза, жалкувати буду потім.

— Розберись з ним, — каже грабіжник своєму товаришеві, маючи на увазі мене.

— Ти що тупий, чи що?! — кидається на мене перший, інший тим часом витрушує вміст сумки дівчини просто на тротуар. Готівку та телефон ховає в кишеню.

— Сережки сюди, і ланцюжок, швидко, знімай! — різко вимагає.

Тим часом я встигаю перехопити удар і штовхаю супротивника в груди. Зав'язується бійка, хаотична, без правил. Пару разів мені добряче прилітає, але я також не залишаюсь в боргу. Відчуваю присмак крові на губах.

— Час звалювати! — випльовує другий, отримавши з рук дівчини прикраси, різко відштовхує її, і вона падає на асфальт.

Той що бився зі мною, намагається вирватися. Роблю захват та притискаю його до землі. Запізно помічаю в його руці ніж. Я не помітив коли він його діставав. А саме цікаве, як йому вдалося до нього дотягнутися.

Усе відбувається за секунду. Різкий біль в ділянці живота. Не встигаю зреагувати, як ззаду прилітає ще один сильний удар — цього разу по голові. В очах темніє, від болі зціплюю зуби, але він занадто дезорієнтує.

— Бігом валимо! — чую їх голоси.

Потім крики сусідів. Хтось все ж таки викликав поліцію та  швидку, а далі провалююсь в суцільну темряву.

Розплющую очі, не одразу розуміючи де я. Голова розколюється. Відчуваю себе жахливо. Біла стеля крутиться перед очима, неначе трохи перебрав. Тіло важке, в руці голка від крапельниці. Запах ліків та спирту подразнює рецептори.

Все ж таки в лікарні. Намагаюсь пригадати, що сталося. Але головний біль заважає.

— Т-ш-ш, не вставай, лежи, Андрюшо. Вікторе, він прокинувся!

Впізнаю маму, що сидить біля мого ліжка. В палату заходить тато.

— Ти як? — стурбовано запитує він.

— Ти нас до чортиків налякав.

Намагаюся пересісти трохи вище, але не вдається із за болю в животі, і я лишаюсь лежати.

— Та, таке, не дуже, — трохи кривлюсь. — Що сталося?

— А ти не пам’ятаєш? — хвилюється мама.

— Сумбурно. Я побачив, що на дівчину напали, намагався захистити, і почалася бійка.

— Андрій, ти дурень?— свариться тато. — Ну нащо ти поліз?

— Хотів їх злякати, щоб відпустили дівчину, я ж не думав, що в одного з них є ніж.

— В тому й проблема, що ти інколи не думаєш, — сердиться та психує.

— Вітю!— гальмує його мама.

— Що, Вітю? Останні мізки ледь не відбили, струс мозку, кровотеча, невелике ураження селезінки, це що вам жарти чи що? — дратується тато, махає на нас рукою та виходить з палати.

— Ого, не думав, що все так серйозно.

Мама, бере мене за руку, та погладжує.

— Ми дуже хвилювалися, синочку, операція пройшла успішно, селезінку вдалося зберегти.

Я киваю. Бо трохи в шоці від подій. Як лікар розумію, що мені загрожувало.

— Слідчий приходив, — розповідає мама, — але ми сказали, що ти ще не прийшов до тями. Тому він прийде вже завтра. Хоче розпитати тебе про тих грабіжників. Розпочато слідство, сподіваюся їх піймають.

— Добре, нехай приходить, розповім все що знаю. А як та дівчина? — питаю схвильовано.

— Все добре, налякалася трохи, дякувала тобі, що врятував. Хто знає як все могло б закінчитися, як би ти не втрутився і не відволік їх. Коштовності, гроші, телефон вони забрали, але життя залишилось.

— Останнє, що я бачив, як її штовхнули на асфальт.

— Не хвилюйся, отримала декілька синців, нічого життю не загрожує.

— І психологічну травму на все життя, — з сумом констатую. — Виродки, — промовляю зі злістю.

Відчиняються двері, і заходить медсестра.

— Прокинувся? — посміхається. — Чудово, нехай відпочине трохи,— говорить мамі, — а ввечері будемо пробувати вставати, згоден? — це вже до мене.

— Зроблю все як скажете, — посміхаюсь.

Прокидаюся, коли вже за вікном стемніло. Не одразу розумію, що в палаті хтось є. Бо в ній темно, видно тільки як хтось дрімає в кріслі, біля ліжка. Спочатку здалося, що то мама.

— Мам, мам — кличу, захриплим голосом, і намагаюся сісти. Вдається з другої спроби.

Постать прокидається, і я здивовано витріщаюсь.

— Марино? Ти звідки тут? — ошелешено видаю.

— Ти прокинувся, — схвильовано посміхається. — Я так злякалася.