Розділ 30

Можна довго дивитися на три речі. Як горить вогонь, як тече вода, і як їде твій потяг. Я махаю йому рукою, притискаю до себе валізу, і намагаюсь зрозуміти. Це найтупіший чи найрозумніший вчинок у моєму житті.

Що сталося? Не питайте, у мене немає відповіді на це питання. Давайте по-порядку.

Зайшовши до вокзалу, дізнаюсь на якій платформі знаходиться мій потяг. Переглядаю квиток, у мене купе, який вагон, яка місце. Протискуюсь з валізою через великий натовп пасажирів та тих хто їх проводжає. Провідниця перевіряє квиток, і я заходжу до вагону. Давно не подорожувала потягом. Заходжу до купе, знімаю одяг, відписую мамі та Аліні. Озираюся довкола.

Зі мною їде сімейна пара з дітьми. Посміхаюсь малечі, яка капризує та бігає по вагону. Батьки вибачаються за шум, їм ніяково. Цікаво, а у мене будуть колись діти, чоловік. Бо мені здається, що ніколи.

Дивлюсь у вікно, намагаюсь віднайти душевний спокій та рівновагу. Всередині кішки шкребуть. Залишаються останні хвилини, до відправлення потяга. І я не знаю що роблю. Хапаю зимове пальто та валізу і починаю бігти вагоном. Не реагуючи на заклик провідниці повернутися, розштовхуючи інших людей, бурмочу: «Вибачте», і продовжую свій шлях.

Перебуваю в стані афекту, коли стою на вокзалі, притискаючи валізу, в незастібнутому пальто, волосся розвіюється на вітру. А я, неначе блаженна, дивлюсь як їде мій потяг і махаю йому рукою. І що я в біса наробила? Шок від цього рішення не відпускає. Телефоную Аліні, та пишу мамі, що не поїхала. Вони розмовляють зі мною як з душевнохворою. Не розуміють що сталося. А я не знаю як пояснити. Аліна засмутилася, але прийняла моє рішення. Якщо так для мене краще. А так краще? Я просто не змогла поїхати. Саме в потязі до мене прийшло розуміння — я не можу його покинути. Я слабачка, боягузка, яка не бореться за своє кохання. Я його кохаю, хочу бути з ним. Не хочу втікати. Хочу спробувати ще раз. Дати нам ще один шанс.

Імпульсивно телефоную Андрію, він не бере слухавку.

Вирішую викликати таксі й поїхати додому. На холодну голову буду розбиратися зі всім поступово. З роботою, з коханням, з життям. Часу вдосталь. Все стане на свої місця. Має стати.

В таксі намагаюсь підтримувати невимушену розмову з таксистом. Який скаржиться на туристів та життя. Але подумки я не тут. Мої таргани тихенько сидять, і бояться поворухнутися. Такою розгубленою і вразливою свою хазяйку вони ще не бачили. Тільки зараз я розумію, що чиню правильно, так як має бути.

Не поспішаю заходити в квартиру, відчуття тривоги мене не покидає. Не так я уявляла своє повернення. Це не мелодрама, де головна героїня нікуди не їде, а головний герой увесь цей час слідкував за нею на вокзалі. Вона його нарешті помічає. Біжить щаслива, зі сльозами, до нього, а він до неї, і жили вони довго та щасливо. Це реальне життя, і відбувається все по іншому. Я розумію, що Андрій не кинеться так легко в мої обійми, треба час. Я готова чекати. Замість ейфорії та радощів, чомусь сум та спустошення. А ще боляче б’є розчарування інших людей в мені. Засмутила подругу, розбити серце коханому чоловікові. Треба час на виправлення помилок.

Ми навіть не здогадуємось яка це розкіш час. Іноді його може просто не вистачити.

Просидівши півгодини на лавочці, та провітривши думки, вирішую піднятися до квартири та лягти спати. Моїм планам не судилося здійснитися. Біля під’їзду в тонкій картонній коробці помічаю маленьке кошеня, яке ледь нявчить від голоду та холоду. «Як ти тут опинилося, бідолашне»? Не довго думаючи, беру його на руки та заношу до під’їзду. Не можу залишити на вулиці. Вона ж замерзне і загине. Зима все ж таки.

Це дівчинка, назву її Пушинка. Бо легенька та біленька. А очі немов намистинки.

Роблю їй затишну місцинку в квартирі, відігріваю та годую рідким кормом та молочком. Добре, що біля дому працює цілодобовий супермаркет та аптека. Купую упаковку одноразових пелюшок. Треба завтра заїхати до магазинів купити лоток, мисочки та ще багато чого для цієї пухнастої малечі. Цікаво, хто кого врятував, я її чи вона мене?

А ще треба показати її ветеринару, перевірити її стан та зробити щеплення. Де ж ти взялася така кумедна та маленька? Де твоя мама? Невже тебе підкинули. Тепер я буду твоєю кото - мамою.

Довго кручусь та не можу заснути. Врешті - решт прокидаюсь від нав’язливого кошмару. Що Андрію загрожує небезпека, а я не встигаю його врятувати. Бачу як його зіштовхують з мосту та несамовито кричу.

Намагаюсь прийти до тями, встаю попити води та подивитися як там кошеня. Воно солодко спить на м’якенькій ковдрі. Не можу оговтатись від кошмару, перевіряю телефон, там нічого.

Будити Андрія не варто через дурний сон. Він напевно бачив мій пропущений, але так і не зателефонував. Довго дивлюсь у вікно. Потім знову лягаю у ліжко. Заснути вдається тільки під ранок.

Прокидаюся в досить поганому стані, голова тріщить, тіло ниє неначе мене потягом переїхало. Тим з якого я вибігла. Зараз не найкращий час аналізувати. Тому заварюю міцну каву, та вмощуюсь на дивані. Кошенятко грається в коридорі зі шнурками на черевиках, ох шкода, але поки не забороняю.

Гортаю стрічку новин на телефоні, це вже щоденна звичка для тривожної людини.

Чашка з кавою випадає з моїх рук, розбивається на друзки, а гарячі напій забруднює світлий килим та декілька крапель обпікають ноги. Я здається зовсім не реагую. Мій погляд прикутий до телефону.

«Цієї ночі до обласної лікарні у важкому стані госпіталізували сина головного лікаря центру пластичної хірургії Віктора Олійника. У чоловіка ножове поранення в області живота. Поліція розпочала слідство. Родина поки не дає коментарів.»