Розділ 29

— Андрію, я не можу.

— Чому, я не розумію?

— Будь-ласка, давай не будемо сваритися, ми ж домовлялися на ці два тижні.

— До чорта ці два тижні! — злиться, заривається руками у волосся. — Хіба ти ще не зрозуміла, що я це задумав для того, щоб тебе повернути?— дивиться з докором.

— Ця розмова немає сенсу, — махаю головою. — Вже все вирішено. Я розуміла, що ти не готовий так легко мене відпустити. Але ж ми домовились.

— Я думав ти передумаєш,— втомлено видихає.

— Пробач, але ні.

— Я зрозумів, тупо було сподіватися, що цей час разом щось змінить. Я сумніваюся, що ти мене взагалі любиш, чи любила, якщо так легко готова відпустити.

— Андрію, це не так,— намагаюсь його переконати. Але навіщо? — Я кохала тебе. І кохаю. Але...

Не можу підібрати слів.

— Не пояснюй, це зайве. Все що хотів, я зрозумів.

— Що ти зрозумів?!!— емоційно вигукую.

Він махає рукою, та починає збиратися. Я спантеличено спостерігаю.

— Ти куди?

— Додому.

— Але ж у нас залишилось ще декілька днів.

— А сенс? — дивиться на мене. — Хіба це щось змінить?

Я не сильно хитаю головою.

— Ти правий, не змінить.

Він дивиться з докором. Типу „я так і думав“.

— Але я не хочу так прощатися. Я не готова. Ми хотіли розійтися не на такій ноті.

— Якщо б ти була не готова, ти б відмінила поїздку. Я тільки хотів, щоб ти передумала та залишилася. Згадала як нам добре було разом. Зрозуміла, що сильно кохаєш, та відмінила б поїздку.

Я бачу розчарування в його погляді. Його слова ріжуть без ножа. Але він правий. В цій битві перемагають мої сумніви та таргани. Моя невпевненість в собі. Моє прагнення тікати від проблем та ховатися в мушлі. Я не знаю чого насправді хочу. Мені потрібен час та простір. Я виявилася не готовою до цих стосунків. Вони трималися тільки тому, що Андрій їх завжди тягнув. Але бажання однієї людини замало. Я — баласт. Без мене йому буде краще.

Вхідні двері зі стуком зачиняються. І я стою одна посеред кімнати абсолютно розгублена та спустошена. Ну чому все так? «Не плакати, тільки не плакати»,— промовляю подумки. Але це не рятує від солоної вологи на щоках.

Відпрацьовую останню зміну як в тумані. Думками я далеко-далеко. Андрія на роботі не було. Помінявся. Можливо, це не через мене, але малоймовірно. Ми після того вечора не зідзвонювалися та не списувалися. В душі порожнеча. Я маю ось так взяти й поїхати з важким серцем та хаотичними думками. Стало ще гірше ніж було одразу після розставання.

Прощаюсь з колегами, пригощаю їх смачним тортом з популярної кондитерської. Вони мені бажають удачі, успіхів та кар’єрного зростання. Навіть завідувачка мені усміхнулась і побажала всього найкращого. Це мене приємно здивувало. Я вдячна всьому колективу, мені подобалось тут працювати не дивлячись на деякі неприємні ситуації, з деякими людьми.

І неначе як напасть, до мене підходить Влад, ще один мій колишній, коли я вже збираюся йти зі зміни.

— Гарної поїздки, — бажає неначе він мій найкращий товариш.

— Дякую, — неохоче відповідаю.

— Все таки розійшлися,— більше стверджує, ніж запитує.

— Не хочу здатися не ввічливою, але тебе це не стосується, — трохи дратуюсь.

Він хмикає, а в очах можу прочитати: «Я ж казав».

— Тоді бажаю знайти тобі справжнє кохання, ти на це заслуговуєш.

— Дякую, що ти це нарешті зрозумів. Але кохання я вже знайшла.

«І втратила»,— це вже додаю про себе.

Він дивиться на мене, не розуміючи моєї останньої репліки. А я не збираюся пояснювати. Вдягаю верхній одяг .

— Бувай, всього тобі найкращого, — розвертаюсь та виходжу з сестринської.

Вдома трохи видихаю. Я буду сумувати за друзями, навіть колегами, роботою, містом, та втраченим коханням, з моєї ж вини. Андрій так і мовчить. Невже навіть не попрощається?

У день від’їзду докладаю речі до валізи, розмовляю з Аліною, вона вже не дочекається мого приїзду. Накупила повний холодильник смаколиків. Та розписала на тиждень вперед чим будемо займатися у вільний час. Мене трохи розслабляє розмова з подругою.

Потім спілкуюсь з мамою. Вона не дуже розуміє мого переїзду, але на диво намагається не критикувати. Напевно, відчуває мій моральний стан на межі. І це правда. Бо я на межі істерики, внутрішнього протесту та бунту своїх почуттів. Моє серце рветься до коханого. Але холодний розум не дозволяє зірватися.

Коли телефон знову оживає, на мить моє дихання зупиняється. Всього на декілька секунд. Я затамовую подих і пірнаю у вир емоцій, беручи слухавку.

— Вийди, — одне коротке слово.

Я одразу збиваю виклик. Кидаюсь до вікна, і бачу знайому машину та постать, що дивиться на моє вікно, і помічає мене. Махає рукою. А я дивлюсь і не відходжу, неначе ноги приросли до підлоги. Заспокоюю серце, що вилітає з грудей. Не знаю скільки проходить часу. Я приходжу до тями. Вдягаю зимову куртку і вискакую на вулицю.

Не наче в стані гіпнозу йду до машини, до того, хто вперто чекає мене на морозі, і дивиться на моє вікно.

— Привіт, — ледь вимовляю, бо зачаровано дивлюсь на нього.

— Привіт, — він підходить до мене, цілує в щоку, та відчиняє двері авто. — Сідай поговоримо.

Я не сперечаюся. Сідаю в автівку, там приємніше та тепліше, ніж на морозі.

Напружено дивлюсь на кохане обличчя. Я бачу, що йому теж не легко. Готуюсь до непростої розмови.

— Якщо ти хочеш попросити знову не їхати, не треба, прошу, — емоційно тисну.

Я не витримаю, якщо він знову попросить залишитись.