Розділ 28

Ми почали цілуватися, ще в коридорі. Спраглі до поцілунків та дотиків. Він не встиг навіть зняти зимову куртку. Натикаємось на перешкоди та меблі. Впираємось цілуючись в стіну, але вперто крокуємо до спальні, знімаючи одяг один з одного. Зараз не час для образ та обговорень. У нас залишилося тільки два тижні. Не хочеться витрачати жодної хвилини.

Це не про ніжність та романтику. Це про спраглість та голод. Наша близькість трохи груба. Міцні обійми, пристрасні цілунки. Занадто скучили. Ведемо себе по-печерному. Накидаємось один на одного, ніби більше не побачимось. Але ж це так і є. Тіла все пам’ятають, як добре нам було разом. Як добре зараз.

Розгладжую нові зморшки на його чолі, він тримає мене в обіймах. Спітнілі та задоволені після шаленої пристрасті. Речі розкидані по всій квартирі. Нам байдуже. Байдуже до всього світу.

Андрій збирається щось сказати, але я прикладаю палець до його губ.

— Ш-ш-ш не треба слів.

Він замовкає, довго дивиться, нахиляється та цілує. Досить довго, але цього разу ніжно. Не кваплячись. Смакує та насолоджується. Неначе хоче напитися наперед. На жаль це неможливо.

Майже до ранку ми купаємось в обіймах та цілунках, переважно мовчимо. Розмовляємо тільки тілом. Щоб не порушити те крихке почуття, що залишилось між нами.

Дивлюсь на коханого чоловіка, як він спить, як дихає. Намагаюсь запам’ятати кожну рису його обличчя. Легенькими доторками пещу його щоки, губи. Він на диво не прокидається. Трохи хмуриться. Цікаво, що йому наснилося?

Зранку смажимо разом тости, жартуємо та спілкуємось на нейтральні теми. Ніхто не наважується порушити тему стосунків. Пірнути глибше, розколупати до крові, до болю, цю рану. Ми вирішили залишитися в ілюзії. Подарувати собі два чудових, радісних тижні, а потім розійтися назавжди.

Андрій підходить ближче та обіймає мене за талію, в той момент коли я намащую тости крем-сиром. Та викладаю зверху шматочки лосося і авокадо.

— Не заважай мені бути господинею, — жартую.

Він посміхається, але продовжує притискатися.

— Ти помітив, що в моєму холодильнику купа їжі та корисних продуктів?

— Бачу розлука тобі на користь, — він каже це жартома, без докору.

Але моя спина напружується, я повертаюсь до нього обличчям і довго дивлюсь.

— Не кажи так, — тихо прошу.

— Чому?

Кладу руки йому на шию, а його на моїй талії.

— Бо це не так.

— А як?

Я вислизаю з його обіймів, та йду до холодильника. Щоб дістати овочі й переключити розмову на іншу тему. Не хочу ступати на тонкий лід. Бо провалимося з головою.

— Які у нас сьогодні плани, кіно чи прогулянка в парку?— намагаюсь радісно щебетати.

Даю зрозуміти, що наші стосунки зараз краще не обговорювати. А коли краще? Можливо, ніколи.

— Байдуже, — махає рукою. Бачу, що засмутився. „Так буде краще, Андрію“,— думаю про себе. Не рви серце.

— Тоді кіно. Нещодавно вийшов класний бойовик. Погоні, багато трюків, бійки, перестрілки, думаю тобі сподобається.

— Як скажеш.

В його очах я бачу крижинки. Як хочеться підійти, розтопити їх своїми почуттями. Запевнити його, що все буде добре. Це через мене йому так погано. А я роблю ще гірше. Він робить собі гірше. Навіщо нам ці два тижні? Щоб мучити один одного, або ми просто неспроможні зараз розійтися?

Впоравшись з емоціями, вирішуємо використати цей час до від’їзду максимально насичено. Але без драм та з’ясування стосунків. Цілуємось в кінотеатрі, викупивши віп місця. Можливо фільм був і не поганий, ми його майже не бачили. Були зайняті один одним. Єдині суперечки, які в нас були за цей час,— який попкорн обрати, карамельний чи солоний.

В наступні дні, багато гуляємо в парку, сидимо в кафе та готуємо спільні вечері. Що ми тільки не робили. Дуріли та раділи. Мовчали та засинали разом в обіймах.

Навіть каталися на ковзанах, було весело і кайфово. Добре, що нічого собі не зламали, я кататися не вмію, тому падали кілька разів. А потім голосно сміялися, привертаючи увагу людей на катку. Пили смачний, гарячий глінтвейн. Ліпили снігову бабу та робили ангелів на снігу. Знаєте як робити ангела? Лягаєте на сніг та розмахуєте ногами і руками. Потім встаєте, і виходить ангел. Це досить мило. По-дитячому, але романтично. Це зближує.

Нам варто навпаки віддалитися, буде дуже боляче після від’їзду. Але це буде потім. Цілуємось на колесі огляду. Виявляється, Андрій боїться висоти, я його дивом затягнула. Наша кабінка розгойдується від вітру, Андрій кожного разу блідніє, коли на найвищий точці колесо робить паузу, щоб зайшли нові відвідувачі. Тримаю його за руку. Шепочу милі дурниці на вушко, щоб розслабити та заспокоїти. Він сміється, і серце тане від його усмішки.

А ще він добре стріляє, виграв для мене гарненького білого м’якого ведмедика, у нього на шиї милий блакитний бантик.

— Назву його Андрійком, буду з ним спати, коли поїду.

Запановує тиша, розумію, що сказала зайве. Очі Андрія трохи темніють, щелепа міцно стиснута.

— Є варіант нікуди не їхати, — серйозно пропонує.

— Ми ще качок не погодували,— вигукую ніби забула і згадала. Мерщій, ходімо до озера.

Тягну його за руку, він спочатку опирається, а потім здається.

На роботі також проводимо час разом. Коли більшість розходиться по-домівках, зручно влаштовуємось на диванчику в ординаторській, сидимо накрившись пледом. Обіймаємось, п’ємо чай з шоколадними цукерками. Ховаємось в цьому кабінеті від зовнішнього світу. Не звертаємо увагу на плітки. Все одно я тут більше не працюватиму. Мене чекатиме інший пологовий та нове життя. Андрій, залишається працювати далі. Але він чоловік, йому простіше. Впевнена, що незабаром зустріне іншу. І в нього все складеться. Без мене.