Розділ 27

Цікаво, як переживають розставання чоловіки. Йдуть у бар, і запивають міцними напоями? Чи знайомляться з гарненькою дівчиною для випадкового сексу? Обговорюють колишню з товаришами? Кидають дротики в її фотографію?

На вряд чи вони вдихають аромат подушки, на якій спала кохана людина. Не розглядають фото годинами перед тим як заснути, не рвуть його на шматки, та не збирають знову як пазл. Вони сто відсотків не вмикають сопливу мелодраму та не ридають в слухавку найкращій подрузі.

Можливо годинами долають кілометри на авто. Слухають важкий рок та тягають залізо у спортзалі.

Ви запитаєте мене, як справляюсь я? Погано. Можливо, краще коли ініціатор розриву стосунків не ти. Ти можеш злитися, як з тобою не гарно вчинили. Що ти заслуговуєш на краще. Перемиваєш кістки колишньому з подругами та лаєте його останніми словами.

Але коли ти робиш боляче, це спустошує, відчуття провини розростається все більше. Відчуваєш себе поганою людиною, і це дуже кепське відчуття.

Я не лежу у ліжку з депресією, не ридаю цілими днями, дивлячись в одну точку. Точно ні. Я роблю вигляд, що нічого не змінилось. Ходжу з подругами на шопінг, нейтрально спілкуюсь з Андрієм на роботі, вдаю жагу до життя. Навіть пішла до супермаркету за продуктами, і готую смачну пасту і салат. Не пам’ятаю коли я нормально готувала, а не перебивалася фастфудом.

Ви скажете, що добре справляюсь. Але це не так. Це гірше ніж страждати під сумну музику, гірше ніж виплакати сльози. Бо в душі порожнеча. Випалене поле. Я вдаю що радію, але не радію. Вдаю що насолоджуюсь життям, але я ним не насолоджуюсь. Вдаю що можу нормально спілкуватися з Андрієм. Але це не так. Серце щоразу кровоточить, коли його бачу. Коли розумію, що це через мене він схуд, через мене синці під очима. Через мене він страждає.

Я довго думала про те, щоб помиритися та відновити стосунки. Але закрити очі на моменти, що мені не подобаються, це зрадити себе. Так, можна все обговорити, вислухати один одного, працювати над стосунками. Але це ж тільки початок. Якщо так складно на початку, що буде далі. Хіба не повинно бути легко та весело. Необтяжливо й романтично. Чому так складно?

Розривати стосунки коли вже пройшли почуття це одне, але розривати по-живому, дуже боляче. Сподіваюся я роблю правильний вибір, та не пожалкую про це. Сподіваюся, що він мене коли не-будь пробачить. І буде щасливим без мене. А я себе пробачу?

Викладаю пасту на тарілку, прикрашаю листочками базиліку, та натираю зверху сир. Наливаю в келих біле вино. Роблю гарне фото та пощу в інстаграм. Навіщо? Не знаю, дівчатка є дівчатка. Прагнуть до красивого, дивитися та ділитися цим.

Відразу прилітає вподобайка, дивлюсь з цікавістю, та завмираю. Бо це фото дуже мені знайоме. Міцна широка спина в білому светрі, а навкруги засніжені гори. Це фото робила я.

«Виглядає смачно» — пише коментар

Серце вистукує в шаленому ритмі. Тягнусь, щоб написати відповідь та завмираю. Для чого?

«Чув ти написала заяву. Все таки їдеш?» — знову повідомлення, але вже в особисті.

Я наважилася на переїзд. Квартиру вирішила поки не продавати, на всякий випадок. Навіть вже забронювала квитки. Буду знімати житло разом з Аліною. Час від часу передивляюсь вакансії медпрацівника. Думаю без робити не залишусь.

«Так, їду» — коротко відповідаю, не виходить ігнорувати.

«Що зробити, щоб ти залишилась?» — ну навіщо ти краєш серце і мені і собі. Дурненький. Відпусти. Благаю.

«Андрію, не треба, я вже придбала квитки.»

«Коли ти їдеш?»— ніяк не вгамується.

«Через два тижні.»

«Швидко.»

Так я знаю.

«Подаруй мені їх.»

Не розумію, що він просить.

«Що подарувати, квитки?»

«Два тижні.»

«В сенсі?»

Він нічого не пише декілька хвилин, а потім телефонує.

— Привіт.

— Привіт, — відповідаю насторожено.

— Дивно, що взяла слухавку.

— Я тебе не зовсім зрозуміла, що ти хочеш?

— Подаруй мені ті два тижні, проведи час зі мною.

— Не можу, у мене ще багато справ до від’їзду, робота. Та й навіщо.

— Будь-ласка, я не можу тебе відпустити так, ми негарно розійшлися, я хочу щоб у нас залишилися інші спогади.

— Андрію, навіщо мучити один одного?

— Будь-ласка, Марино, всього два тижні разом. І я тебе відпущу. Назовсім. І не буду більше турбувати.

— Для чого це тобі?

— Бо дуже сильно кохаю, я не готовий тебе так швидко відпустити.

— Для чого це мені?

— Бо теж кохаєш? — мовчки дихаю в слухавку, це правда.

— Я не передумаю, і все одно поїду. Ти це розумієш?

— Так.

— Добре, два тижні разом, а потім я поїду і ми розійдемось назавжди, і не будемо шукати зустрічі один з одним.

— Домовились.

Я кладу слухавку. Що це було? Що за дивна пропозиція і навіщо тільки погодилась?

Паста давно охолола, вина майже не торкалась. Сніг сипле за вікном. А мені так холодно і тепло водночас.

Телефон знову вібрує. Повідомлення. Від нього. Знову.

«Можна я приїду?»

«Так.»