Розділ 26

Марина

Намагаюсь реанімувати троянди тремтячими руками. Пелюстки добре прим’ялися, та трохи пошкодились. А ще примерзли. Розрізаю плівку та оформлення. Неначе червоною ковдрою, квіти вкривають мій стіл. Пригладжую ні в чому не винні пелюстки, та ставлю у вазу з водою.

Пройшло півгодини після того як я забігла в під’їзд, зі сльозами на очах, коли він поїхав. Зачинивши двері, я проплакала весь час не роздягаючись. А потім згадала, що він викинув квіти, бо розлютився на мене.

Вибігла на вулицю, покопирсалася хвилину в сміттєвому баці, і нарешті дістала букет, майже цілий. Можливо стало шкода квітів, а можливо так намагаюся реанімувати своє кохання.

Обережно підрізаю стебло, та даю ще один шанс трояндам на життя. Що не скажеш про наші стосунки з Андрієм. Ми поставили крапку. Точніше я поставила крапку. А чи так це насправді? Чи готова я його відпустити? Пробачити за те, що підірвав довіру? Чи готова так легко віддати іншій? Без боротьби, без вагань, без сумнівів? У мене немає відповіді на ці питання. Я знаю, що не хочу ні з ким конкурувати за увагу чоловіка. Він не трофей. А я знаю собі ціну. Змогла переступити через невдалий досвід у минулому і зараз зможу. Різниця тільки в тому, що в минулих стосунках мені здавалося, що я кохаю та мене кохають. Серце тріснуло, але не розбилося.

Зараз серце в друзки. І я по справжньому його кохаю. Мені не здається. Що робити з цими почуттями? Як жити далі, мріяти, планувати, закохуватись? Як нам спілкуватися? Ми працюємо разом і завтра побачимось на роботі. Чи не кращим буде рішення звільнитися?

Мене кликала подруга до столиці, вона нещодавно переїхала, там можливості більші і заробітна плата. Продам квартиру, переїду. Все одно у мене в цьому місті нічого не клеїться. Я не хочу постійно перетинатися з Андрієм та ятрити душу і собі, і йому. Можливо, треба вирвати ці почуття з коренем і почати все з початку, далеко-далеко звідси?

Вирішую набрати подругу. Правда, ми пару місяців не спілкувалися. Але все одно розуміємо одна одну без слів.

— Привіт, — бадьоро відповідає мені Аліна.

— Привіт. Як ти? — запитую тремтячим голосом.

— У мене все добре, насолоджуюсь життям, працюю.

— Це добре. Як столиця?

— Стоїть, — сміється. —У тебе голос сумний, чи мені здалося?

— Ні,— не заперечую.

— Щось сталося?

Зрадницькі сльози знову наповнюють мої очі, і я розповідаю все як на духу. Мені дуже потрібна зараз турбота та підтримка. Мамі зателефонувати я не можу, вона не зрозуміє, та я й не хочу зайвий раз її хвилювати.

Аліна мовчки слухає не перебиваючи. Дає час заспокоїтись, виговоритись, не квапить. Вона мені дуже морально допомогла після розриву з Владом. Лаяла його останніми словами. Підтримувала. Казала, що це не те, що мені потрібно. Що я ще знайду справжнє кохання.

І це було правдою. Я знайшла, але швидко втратила.

Зараз, Аліна не лає Андрія, просто уважно слухає.

— Ти кохаєш його?

—Так, дуже.

—Так навіщо розходитись? — не розуміє подруга.

— Він мене обманув, і не раз. Я не можу йому знову довіряти. Ще й колишня... — тяжко зітхаю.

— Забий на неї, хотів би бути з нею, був би.

— Навіщо тоді поїхав? — тихо схлипую.

— Чоловіки, хто їх розбере. Марино, я думаю Андрій тебе дуже кохає. Можливо, варто дати йому ще один шанс.

— Я подумаю над цим.

Розмова з Аліною мене трохи заспокоює.

Кручу телефон, мою бідну голову гризуть сумніви. Я не знаю як правильно вчинити.

Не довго думаючи розблоковую Андрія. Подивимось що з цього вийде. Я думаю ми обидва не праві. Він наламав дров, я погарячкувала.

Лежу в ліжку, не випускаючи телефон з рук неначе гіпнотизую. Абонент не в мережі. Хвилююсь чи з ним все добре. Від мене він поїхав дуже злим. Так і не наважуюсь написати перша. Він також мовчить. Провалююсь у сон. Ранок завжди мудріший за ніч.

* * *

Я дуже хвилювалася перед чергуванням, як будемо спілкуватися з Андрієм навіть не уявляю.

Але робоча атмосфера, швидко закрутила, і все пішло у своє русло. Ми в першу чергу лікарі, емоції вже потім. Сухо привіталися один з одним. Спокійно, професійно зробили обхід пацієнтів. Спілкувалися тільки по роботі. Я на нього намагалася зайвий раз не дивитися, бо краялося серце. Він на мене теж. Пологів сьогодні було небагато, то ж там де можна було не бачитись, ми це робили.

У ввечері, я виходжу на балкон подихати повітрям. Коли чую кроки за спиною, майже не дивуюся. Мені не треба повертати голову, щоб зрозуміти, хто порушив мій простір. Я це відчуваю. Його відчуваю.

— Поговоримо? — тихо запитує, неначе боїться злякати.

— Давай, — погоджуюсь,— ми цивілізовані, дорослі люди, нам потрібно якось в подальшому спілкуватись.

Розумію, що Андрію важко підібрати слова, тому не кваплю. Мені теж важко з ним спілкуватися зараз. Занадто болить.

Він розкочується з п’ятки на носок.

—Вибач, за вчорашнє, за те, що психанув, викинув квіти.

— Я розумію. Не вибачайся, я теж вела себе як істеричка.

Він ледь помітно киває головою.

Дивиться так пронизливо, до мурах всередині.

— Ти насправді хочеш розійтися?

Я швидко киваю „ні“, потім „так“. Саме не знаю, що роблю.

— Я не знаю,— кажу розгублено та важко видихаю. — Все так заплуталось.

— Можливо спробуємо розплутати? — запитує з надією.

Я мовчу.

— Марино, — підходить ближче, я впираюсь спиною у перекладину, місця для втечі, не має. — Дай нам шанс, будь-ласка, — його голос тремтить.

Він намагається мене обійняти. Я стою неначе холодна антична статуя. Всередині трохи вигоріло. Потрібен час. Сльози збираються в куточку очей. Бо кохаю, але не можу так швидко пробачити. Я не розумію деяких вчинків та слів. Все занадто складно і просто водночас.

Впираюсь долонями в широкі груди.

— Не тисни, будь-ласка, прохаю.

Він миттєво відсторонюється, неначе обпікся моїми словами. В очах буря, яку не можу прочитати, бо занадто намішано. Злість, не розуміння, розпач, розчарування.