Розділ 25

Андрій

— Алло, — відповідаю тихо, щоб не гріла вуха Марго. Вона як на зло увімкнула музику, щоб спалити мене остаточно.

— У тебе все добре? Чула якийсь шум? — несподівано заходить на балкон Маргарита. Типу випадково.

Роздратовано махаю рукою, все ок. Вона розвертається йде, з ледь помітною посмішкою на обличчі. Чи здалося?

— Щось сталося?— повертаюся до телефонної розмови. —Чому не спиш?

Марина ігнорує питання, та занепокоєно задає свої.

— Ти не вдома?

— Ще ні, з другом засиділися.

Тривога горить червоним світлом, що я спалився і рию собі яму, але вперто продовжую гнути своє.

— А друг випадково не жіночої статі?

От чорт. Здається я влип.

— Марино, що за питання?— дратуюсь скоріше на себе ніж на неї. І розумію, що мене розкусили.

— Ти у неї?— її голос починає тремтіти. А ще однієї істерики за вечір моя нервова система не витримає.

— У кого?— не збираюсь так швидко здаватися, переконувати я вмію.

— У колишньої?— або не вмію. Цікаво звідки дізналася. Невже інтуїція?

— Марино, — хочу її заспокоїти, але чомусь не знаходжу аргументів, ситуація здається абсурдною. І чітко розумію, що я не правий.

—Так чи ні?

Я гублюсь від наполегливого тону, не люблю коли на мене хтось давить та підвищує голос.

— Андрію, так чи ні?

Важко видихаю, та нарешті кажу правду, яка мене згубить.

— Так, — після відповіді затамовую подих, неначе роблю стрибок з парашуту у невідомість і за мить розіб’юсь вщент.

В слухавці панує мертва тиша.

— Марино все не так як ти розумієш, — звучить збіса кепсько і взагалі не переконливо. В цей момент ненавиджу себе і відчуваю мудаком. Бо роблю боляче, хоча й не свідомо.

— Останнім часом я щось нічого не розумію. В мене якесь дежавю, Андрію. Ти мені збрехав!

Дівчина зривається на крик. Я нервово чешу волосся, бо не маю чого сказати.

— Я все поясню, — видавлюю з себе, розуміючи, що відповідь її не заспокоїть.

— Я не хочу більше пояснень, гарної вам ночі, — Марина психує та скидає дзвінок.

Видихаю, намагаюсь взяти себе в руки, вичікую п’ять хвилин, та вирішую набрати її знову. А раптом трохи заспокоїлась, сам в це мало вірю. Тому майже не здивований, що вона мене заблокувала.

Вирішую повернутися до квартири, сподіваюсь не прибити Марго, руки чешуться. Але жінок я не чіпаю, і це моя провина, а не її. Можливо частково її. Не заперечую той факт, що я мудак.

— Як поспілкувався?— єхидно посміхається колишня.

Дивлюсь на неї так, неначе спопелю поглядом, беру її склянку та осушую до дна.

Її очі стають неначе блюдця.

— Ти ж за кермом чи залишишся?

Я в стані легкого афекту, навіть не погребував пити з її склянки, чесно, зараз мені все одно.

Всередині відчуття порожнечі. В такому стані не можна за кермо, я це розумію, але залишатися не маю жодного бажання, я й не планував. Театр абсурду затягнувся.

— Я йду, думаю ти вже впораєшся без мене. Лягай спати Марго. Пияцтво призводить до наслідків,— та починаю збиратися.

— Хто б казав. Я тебе не пущу в такому стані, — загороджує прохід, ледь хитаючись від випитого.

— Припини цей цирк,— відштовхую руки, та виходжу в під’їзд.

Вона щось кричить у слід, я не слухаю.

Сідаю в авто та їду додому. На щастя дороги на пів-порожні.

Додому добираюся без пригод. Вирішую поки не турбувати Марину, нехай спочатку заспокоїться. Перша ідея в голові — кинутися до неї. Але розумію, що це погана ідея, можу наламати ще більших дров. Ранок мудріший за вечір. Лягаю в ліжко в одязі, тіло ватне, голова чавунна. Заспокоюю себе, що все вирішиться в кращу сторону. Я під’їду до Марини, ми поговоримо, я все поясню вибачусь, подарую величезний букет, все так як люблять жінки. Вона трохи посвариться, але вибачить. Навіть не допускаю думок, що все завершиться інакше. А даремно, ой даремно.

* * *

Ранок зустрічає мене головним болем. Фрагменти вчорашнього вечора спалахують у пам’яті. Здається вчора я трохи на чудив. Беру до рук телефон, щоб перевірити дзвінки. Телефон мовчить, ні повідомлень, ні дзвінків. Дуже незвично. Така тиша рідко буває, і це насторожує.

Хочу написати Марині, але згадую про блок. Кривлюсь від болю, приймаю пігулку та йду в душ. Змиваючи піну, змиваю з себе вчорашній день. Снідаю, перевдягаюсь, та вирішую поїхати до дівчини миритися. По дорозі купую величезний букет троянд. Занадто банально, знаю, але в цей момент фантазія спить.

Швидко долаю сходи, наполегливо стукаю в двері. Морально готуючись, що розцарапає обличчя. Хвилина, дві, три, ніхто не відчиняє. Можливо її немає вдома. Про це я навіть не подумав. Стукаю ще і ще, поки з сусідньої квартири не починає гавкати собака. Розумію, що точно нікого немає вдома, я б почув хоча б якийсь звук. А так тиша...

Вирішую почекати дівчину в машині. Але так можна прочекати і до вечора. А можливо її не буде всю ніч. Раптом вона кудись поїхала. Та ні, навряд, у нас завтра спільне чергування.

Купую каву неподалік від дому, зручно вмощуюсь в машині, вмикаю музику та чекаю на дівчину, можливо пішла до магазину, чи зустрілась з подругою. А раптом щось сталося, намагаюся відкинути тривожні думки.

Проходить година, друга, третя. Трохи промерз, пічка не рятує. За цей час телефонував батько, розказав те, що я і так знаю. Що Кравчишин під слідством, але його скоро випустять під заставу, бо у них немає належних доказів його вини. І начебто пошуки постачальника зрушили з мертвої точки, бо є зачіпки. Тато знає - спілкувався з адвокатом Кравчишина.

Очікування затягується, відчуваю себе останнім йолопом. І в той момент коли вже хочу психанути і поїхати, бачу дівчину. Вона йде в сторону будинку, замріяна та трохи сумна, не одразу помічає моє авто. А коли помічає розгублено завмирає. Я швидко дію. Дістаю квіти з заднього сидіння, виходжу з машини, та йду до неї.