Розділ 20

Заходимо до атмосферного ресторану, який знаходиться на території комплексу, що дуже зручно. Оздоблення в середині теж в дерев’яному стилі. Штучний камін в стіні, жива музика.

Офіціанти які вдягнені в традиційний одяг. Також зручні плетені стільці, дерев’яний стіл. На столику гарна біла скатертина з вишитим орнаментом. Ваза з сухоцвітами та глиняний посуд.

— Я казав, що ти сьогодні дуже гарна,— промовляє Андрій, коли ми гортаємо меню.

Мої щоки червоніють.

— Тільки сьогодні?— піддражнюю його.

— Завжди, але ця в’язана сукня тобі пасує, а ще тобі дуже личить чорний колір.

— Чорний всім личить.

Махає головою.

— Я не згоден, — посміхається.

Андрій теж виглядає дуже гарним і домашнім, в білому светрі та чорних джинсах.

Ми сьогодні наче інь та ян. Кожен різний по своєму, але разом ми гармонійні.

Я — емоція, Андрій — холодний розум та надійність.

Але іноді він нагадує мені безшабашного хлопчиська з чарівною посмішкою. Я знаю, що це його броня здаватися веселим та легковажним, насправді це далеко не так.

До нас підходить кремезний чоловік, в шароварах та вишиванці, з вусами як у козаків з мультфільму.

— Що бажає козак та молодиця?— широко посміхається. — Хвилиночку, дайте вгадаю, міцної горілочки, прозорої як скло, та сала з часником, ви такого сала ніде не коштували, а ще й голубчиків зі сметанкою. Вгадав?

Від його пропозицій, майже слинка потекла.

— Часничку не можна, жартує Андрій, ще цілуватися сьогодні.

— Ех, та що ж то за поцілунок без часничку та горілки, це не серйозно.

— А ось від голубчиків не відмовимося, правда? — запитує мене Андрій.

— Так, — киваю, — а ще грибну юшку, та вареники з вишнею.

— О це розумію Українська жінка, — підморгує мені чоловік. — Може все таки медовуху з салом, а?

— А давайте, — погоджується Андрій.

— О це я розумію, наші люди, буде зроблено.

Ми посміхаємось один одному.

До розмови про мій переїзд до Андрія ми поки не повертаємось, за що я йому дуже вдячна.

В номері він трохи подувся на мене, але пару пристрасних поцілунків, пом’якшили ситуацію.

Андрій сказав, що ми ще повернемось до цієї розмови, і я погодилась. Але рада, що ця розмова відбудеться не зараз.

Ми насолоджуємось смачною їжею, від медовухи почервоніли щоки та з’явився жар всередині.

Я швидко сп’яніла, не тільки від напою, але й від кохання до цього чоловіка.

Я так боюсь втратити ці крихкі почуття. Чому крихкі? Бо ці почуття не вросли глибоко коренями в середину. Я боюся, що інша в серці Андрія все ж таки займає більше місця аніж я. Перше кохання та довготривалі стосунки мають більше значення ніж нове почуття, що тільки набирає обертів. Намагаюся від кинути ці думки. Дивлюсь на привабливого чоловіка напроти мене, й котрий раз дивуюсь що він мій.

— Що? — піднімає брову Андрій.

— Нічого, — хитаю головою.

— Ти так дивишся на мене?

— Як так? — вдаю здивування.

— Неначе на вареники з вишнями слинку пускаєш,— жартує.

— Ей, не смішно, — вдавано ображаюсь. Я правда на нього так дивлюсь.

— Не смішно, —погоджується, — приємно, що я тобі не байдужий, — посміхається. Не дочекаюсь коли повернемось в номер, — хрипло промовляє.

Мої щоки знову червоніють хоч далі немає куди.

Але обіцянки Андрія провести гарячу ніч так і залишились просто обіцянками.

Ми з труднощами дісталися будиночку, від запальних народних танців та співів, та смачної і міцної медовухи, ледве стоїмо на ногах.

Я довго шукаю в сумочці ключі, потім закономірно вони вислизають з моїх рук, і падають в кучугуру лапатого білого снігу.

Ми починаємо шукати ключі, невдало спіткаємось і теж падаємо в сніг.

Починаємо несамовито сміятись, Андрій перекочується на спину, я зверху.

— Не хочу, щоб ти застудилась, треба вставати.

— Так, — уважно на нього дивлюсь п’яними очима.

Всього лише мить і ми починаємо несамовито цілуватися. Це триває не більше пари хвилин, бо все ж таки достатньо холодно лежати в снігу.

Піднімаємось з третьої спроби та обтрушуємо один одного.

— Я так розумію в будиночок нам не потрапити,— чомусь хочеться чи то плакати, чи сміятися, не розумію.

— Все під контролем, — п’яненьким голосом запевняє Андрій, розкриває свою долоню, в якій тримає ключ.

— Ти, що чарівник, звідки в тебе ключ?

Побачив його коли ми впали і лежали на землі.

— Відчиняй скоріше, бо змерзла.

Прийнявши нашвидкоруч гарячий душ разом, ми міцно заснули, ледве торкнувшись головою подушки.

* * *

Час на відпочинку пролітає дуже швидко. Ми встигли багато: поласувати смачними різноманітними стравами, скупатися в чані, відвідати спа та басейн. Андрій, виявляється, добре плаває, і навіть намагався мене навчити. Але простіше навчити плавати дерево ніж мене. Я в дитинстві мало не втонула в річці, після того боюся плавати.

Відвідали різноманітні екскурсії, прогулювалися сніжним лісом, навіть каталися на санчатах.

Сьогодні останній вечір перед від’їздом, ми зручно вмостилися на м’якому килимі біля каміну. В руках келихи з червоним вином. Сидимо на підлозі загорнуті в теплі пледи. М’які теплі шкарпеточки, куплені в сувенірній лавці, зігрівають ноги.

— Так добре, що навіть не хочу їхати додому.

— Згоден, тут чудово, але не тому що це гарний комплекс.

— А чому?

— Бо ти поруч зі мною.

Ця фраза змушує трохи зніяковіти.

— Я сподіваюся, що наші почуття не зміняться, коли повернемось назад.

— Чому ти вважаєш, що вони можуть змінитися?

— Бо все що відбувається тут, схоже на романтичну казку, а вдома жорстка реальність.

— Мої почуття не зміняться до тебе, ні зараз, ні після.

Дивимось очі в очі. Він притягує мене до себе.

— Я кохаю тебе Марино, віриш мені?