Розділ 18

Маргарита замовляє каву та круасан з полуничною начинкою. Вона з тих відьом, що їдять усе, що хочеться і не гладшають а ні на грам.

Я дивлюсь на екран телефону, залишилось не так багато часу.

— Бачу ти поспішаєш, не буду довго затримувати.

Я киваю.

— Я вас бачила з Андрієм на святі. Не зрозумій мене не правильно, але ти йому не зовсім підходиш.

Я пирхаю від такої нахабності.

— Я так розумію, що ти йому підходиш більше?

Марго киває головою і відпиває ковток гарячої кави.

— Ми з ним створені один для одного.

— Чому тоді не разом?

— Андрій тобі геть нічого не розповідав про мене? — дивується.

— У нас з ним є цікавіші справи, ніж обговорення колишніх, — роблю вигляд, що її фраза мене не зачепила. Він мені й справді нічого не розповідав. Хоч я й намагалася декілька разів підняти цю тему з жіночої цікавості.

— Тоді я тобі розповім, — посміхається Марго з гіркотою.

Затамовую подих, думаю мені не сподобається ця історія.

— Ми з Андрієм з дитинства знайомі, тому не дивно, що ми закохалися, потім почали зустрічатися, жили разом, але Андрій скасував весілля за місяць до його початку.

Мої очі стають круглі наче блюдця, такого повороту я не очікувала. Вона не тільки колишня, вони хотіли одружитися, а це в біса дуже серйозно.

— І чому він так вчинив?

— Усе складно, — дівчина важко зітхає, — Андрій постійно пропадав на роботі, мені не вистачало уваги. Я — модель, теж постійно у відрядженнях: зйомки, проекти, подіум. Ми рідко бачились. Почуття потроху згасали, було багато конфліктів, непорозумінь. Я на зло йому закрутила роман.

— Ого, — видаю своє ще здивування.

— Андрій не пробачив, тому скасував весілля.

— Це дійсно сумна історія, тільки навіщо мені це знати, це вже в минулому.

— Марино, я хочу тобі відкрити очі, Андрій досі мене кохає, просто він досі ображений, я його розумію, заслужила.

— Чому тоді він зараз зі мною?

— Ти й так нічого й не зрозуміла? — хитає головою, типу яка ти дурненька. — Позлити батька, потріпати нерви мені, провчити трохи. Ви ж недовго разом, ти вважаєш, що можна так швидко закохатися?

— Чому б ні, — не дуже впевнено відповідаю.

— Не будь наївною, я його перше кохання, перші серйозні стосунки, наші батьки сплять і бачать нас разом, він перебіситься і повернеться до мене.

— Я більше не бачу сенсу в цій розмові, — починаю збирати свої речі, телефон, гаманець в сумку.

— Ти думаєш чому він не розповідає тобі про мене? Бо історія не завершена, він усе ще кохає мене.

— Не правда, — заперечую, хоч у мені й з’являються сумніви.

— Ти непогана дівчина, я просто хочу тебе вберегти від розбитого серця, по - дружньому. Андрій награється, трохи позлиться, і кине тебе.

— Досить, — підвищую тон.

Залишаю гроші за замовлення на столі, й збираюсь на вихід.

— Я достатньо почула. Вважаю, що нам не має більше про що розмовляти. Я довіряю Андрію.

— Марино, — скептично посміхається  Марго, — якщо довіряєш, то навіщо прийшла?

Логічне питання, дуже влучне. От навіщо Марино?

— Не можу сказати «до зустрічі» чи «приємно було познайомитись», але мені вже пора.

Марго продовжує посміхатися, киває, та проводжає мене поглядом.

— Поміркуй над моїми словами, —  кидає на останок, та продовжує пити каву, як ні в чому не бувало.

От стерво.

Виходжу, майже, вибігаю на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря.

Мобільний знову розривається.

На екрані фото усміхненого чоловіка, в якого я закохана по вуха. Ох Андрій, Андрій, важко зітхаю, знав би які пристрасті вирують в тебе за спиною.

Беру слухавку.

— Вже їду, — бадьоро звучить голос з динаміку.

— Добре.

— У тебе все окей, голос наче засмучений?

— Все нормально, — запевняю його. Але насправді це не так. Розмова з суперницею підкинула багато сумнівів та тем для роздумів.

— Гаразд, чекай на мене, скоро буду. Кохаю тебе.

— Я теж, — тихо відповідаю і кладу слухавку.

Це кохаю чомусь сильно ріже по серцю. Я його кохаю, і не збираюся так швидко здаватися.

Марго це минуле, а я майбутнє. Я вірю йому. Хочу вірити. І байдуже, що весь світ мене хоче запевнити, що я йому не пара. Я відчуваю, що він мене кохає. І його нікому не віддам.