Розділ 16

На роботі поповзли чутки, що ми з Андрієм зустрічаємось. І це не дивно. Спільні чергування, посмішки, випадкові дотики. Пару разів приїздили на роботу разом, коли я залишалася в нього ночувати. Після зміни також їдемо разом.

Не скажу, що мені приємні ці косі погляди, ми прийняли рішення не ховатися.Не оголошували про стосунки, але й не спростовували плітки. Нехай пліткують.

До сестринської заходить Влад. Неочікувано побачити колишнього. Що йому від мене треба? В анестезіологів своє царство, вони до простих смертних так просто не спускаються.

— Ти що правда, зустрічаєшся з цим вискочкою?

— І вам добрий день, Владиславе Родіоновичу.

— Марино, ти що, з глузду з’їхала? Ти йому не пара.

— Цікаво, я йому? По собі рівняєте?

— Не перекручуй! — злиться. — Ти хоч знаєш, хто його батько?

— Знаю. Чого це вас так бентежить?

— Бо я вхожий в ці кола, Марино. Його батько відомий лікар. І цей Андрій, заможний татусевий синочок, вирішив збрикнути, й піти працювати в пологовий на зло батьку.

— І що з того?

— А те, що його батько спить і бачить, як він займе його місце, головного. Та одружиться на доньці Кравчишина.

— Не думала, що ви такий пліткар, Владиславе Родіоновичу.

— Не будь дурепою, Марино, — підвищує голос. — Він тобою пограється і кине. Й одружиться на заможній дівчині, як хоче його батько.

— Не всі такі, як ти Владе. Яке тобі, в біса, діло до мене? Своїй вагітній дружині нотації будеш читати.

Він різко блідне, хоче щось сказати в’їдливе, але двері сестринської раптом відчиняються, заходить Андрій.

— Що тут відбувається? —  стурбовано запитує

— Нічого, — спокійно відповідаю. - Владислав Родіонович вже йде, правда?

Влад роздратовано киває й виходить з сестринської, грюкнувши дверима.

— Що сталася? Я чув крики.

— Все нормально, — втомлено махаю рукою та сідаю на диван.

— Вас щось пов’язує?

Я розгублено дивлюсь на Андрія, але вирішую сказати правду, я впевнена, що він нікому не розкаже.

Він сідає на диван, біля мене,  готовий вислухати.

— Це довга історія... — починаю невпевнено

— Нічого, — дивиться на годинник. — Вже вечір, обхід завершено то ж в нас є трохи часу.

— Я тоді була наївною дівчиною, тільки після коледжу, прийшла працювати.Влад мені сподобався одразу. І я йому теж. Але спочатку він не подавав виду. Цілий рік ми придивлялися один до одного. Були тривалі погляди, посмішки, але на цьому все. До одного разу. Коли він запропонував мене відвезти додому. Я погодилась.У машині він зізнався, що я давно йому подобаюсь, запросив мене на вечерю.

Я нишком дивлюсь на Андрія, він замислений. Наша історія почалась за тим самим сценарієм.

— А далі?

— А далі все по дорослому: таємні зустрічі, він не хотів розголошувати наші стосунки, «щоб не псувати репутацію». Я думала, що так він турбується про мене. Наївна. Стосунки тривали півроку, я була закохана і вважала, що це взаємно.Поки одного разу він не прийшов до моє квартири і не сказав, що все скінчено. Він одружується. Щоб я нічого не розпитувала, і не псувала нерви ні йому ні собі.

Я гризу нігті. Важко згадувати той період. Коли плакала в подушку від зради, нерозуміння та образи.

— От козел, — констатує факт Андрій, та змушує виринати з болючих спогадів. Я продовжую:

— Тоді, на корпоративі я дізналась з пліток, що його дружина вагітна. І він одночасно зустрічався зі мною і з нею. Його мотивів я так і не зрозуміла.

Андрій встає з дивану, та нервово ходить по кімнаті.

— Бо мудак. Хотів всидіти на двох стільцях одночасно. Так сказати — одна для душі, інша для кар’єри.

— Можливо, — погоджуюсь.

— Зустріну знову, розіб’ю йому обличчя.

— Це зайве, — заспокоюю коханого.

У тому, що я його кохаю, вже не сумніваюся.

Підходжу до нього та намагаюся обійняти.

— Все добре, це в минулому.

— Що йому зараз від тебе треба?

Зітхаю й намагаюся підібрати слова, щоб не спровокувати бійку.

— Сказав, що б я не зустрічалася з тобою. Що ти теж мене кинеш, і одружишся на іншій.

Андрій здивовано дивиться на мене, бере мої руки у свої.

— Ти ж розумієш, що це не правда, і кожен судить по собі. Я не вчиню так з тобою.

Киваю, але зерно сумнівів Влад все ж таки поселив у мені.

— Марино, я кохаю тебе, і не завдам тобі болю. Ти мені віриш?

Невпевнено киваю. Думки як таргани розбігаються в різні боки.

Я дуже хочу вірити тобі Андрію, — думаю про себе. Але мені вже завдали пекельного болю. І дуже важко довіритися знову. Він міцно притискає мене до себе та цілує. Ніжно, неспішно, неначе хоче зцілити мої душевні рани.

Двері в сестринську, знову відчиняються, сьогодні неначе прохідний двір.

— Ой вибачте, — ми з Андрієм відскакуємо один від одного.

До сестринської заходить молодша медсестра:

— Там вагітну привезли, треті пологи. Приймальна медсестра попросила вас покликати. Я вас не знайшла, то ж вирішила Марину пошукати, — тараторить вона. — А ось ви тут... — ніяковіє.

Андрій чарівно посміхається:

— Так ми обоє на місці, ходімо подивимось пацієнтку.

І ми виходимо з сестринської в приймальне відділення.

Спочатку — робота, а сердечні справи почекають.