Розділ 16

На роботі поповзли чутки, що ми з Андрієм зустрічаємось. І це не дивно. Спільні чергування, посмішки, випадкові дотики. Пару разів приїздили на роботу разом, коли я залишалася в нього ночувати. Після зміни також їдемо разом.

Не скажу, що мені приємні ці косі погляди, ми прийняли рішення не ховатися.Не оголошували про стосунки, але й не спростовували плітки. Нехай пліткують.

До сестринської заходить Влад. Неочікувано побачити колишнього. Що йому від мене треба? В анестезіологів своє царство, вони до простих смертних так просто не спускаються.

- Ти що правда, зустрічаєшся з цим вискочкою?

- І вам добрий день, Владиславе Родіоновичу.

- Марино, ти що, з глузду з’їхала? Ти йому не пара?

- Цікаво, я йому? По собі рівняєте?

- Не перекручуй! — злиться.

- Ти хоч знаєш, хто його батько?

- Знаю. Чого це вас так бентежить?

- Бо я вхожий в ці кола, Марино. Його батько відомий лікар. І цей Андрій, заможний татусевий синочок, вирішив збрикнути, й піти працювати в пологовий на зло батьку.

- І що з того?

- А те, що його батько спить і бачить, як він займе його місце, головного. Та одружиться на доньці Кравчишина.

- Не думала, що ви такий пліткар, Владиславе Родіоновичу.

- Не будь дурепою, Марино, - підвищує голос. - Він тобою пограється і кине. Й одружиться на заможній дівчині, як хоче його батько.

- Не всі такі, як ти Владе. Яке тобі, в біса, діло до мене? Своїй вагітній дружині нотації будеш читати.

Він різко блідне, хоче щось сказати в’їдливе, але двері сестринської раптом відчиняються, заходить Андрій.

- Що тут відбувається? - стурбовано запитує

- Нічого, - спокійно відповідаю. - Владислав Родіонович вже йде, правда?

Влад роздратовано киває й виходить з сестринської, грюкнувши дверима.

- Що сталася, я чув крики.

- Все нормально, - втомлено махаю рукою та сідаю на диван.

- Вас щось пов’язує?

Я розгублено дивлюсь на Андрія, але вирішую сказати правду, я впевнена, що він нікому не розкаже.

Він сідає на диван, біля мене, та готовий вислухати.

- Це довга історія... - починаю невпевнено

-Нічого, дивиться на годинник, вже вечір, обхід завершено то ж в нас є трохи часу.

Я тоді була наївною дівчиною, тільки після коледжу, прийшла працювати.Влад мені сподобався одразу. І я йому теж. Але спочатку він не подавав виду.Цілий рік ми придивлялися один до одного. Були тривалі погляди, посмішки, але на цьому все.До одного разу. Коли він запропонував мене відвезти додому. Я погодилась.У машині він зізнався, що давно йому подобаюсь, запросив мене на вечерю.

Я нишком дивлюсь на Андрія, він замислений. Наша історія почалась за тим самим сценарієм.

- А далі?

-А далі все по дорослому: таємні зустрічі, він не хотів розголошувати наші стосунки, «щоб не псувати репутацію». Я думала, що так він турбується про мене. Наївна.

Стосунки тривали півроку, я була закохана і вважала, що це взаємно.Поки одного разу він не прийшов до моє квартири і не сказав, що все скінчено.Він одружується. Щоб я нічого не розпитувала, і не псувала нерви ні йому ні собі.

Я гризу нігті - важко згадувати той період. Коли плакала в подушку від зради, нерозуміння та образи.

- От козел, - констатує факт Андрій, та змушує виринати з болючих спогадів. Я продовжую:

- Тоді, на корпоративі я дізналась з пліток, що його дружина вагітна. І він одночасно зустрічався зі мною і з нею. Його мотивів я так і не зрозуміла.

Андрій встає з дивану, та нервово ходить по кімнаті.

- Бо мудак. Хотів всидіти на двох стільцях одночасно. Так сказати - одна для душі, інша для кар’єри.

- Можливо, - погоджуюсь.

- Зустріну знову, розіб’ю йому обличчя.

- Це зайве, - заспокоюю коханого.

У тому, що я його кохаю, вже не сумніваюся.

- Підходжу до нього та намагаюся обійняти.

- Все добре, це в минулому.

- Що йому зараз від тебе треба?

Зітхаю й намагаюся підібрати слова, щоб не спровокувати бійку.

- Сказав, що б я не зустрічалася з тобою. Що ти теж мене кинеш, і одружишся на іншій.

Андрій здивовано дивиться на мене, бере мої руки у свої.

- Ти ж розумієш, що це не правда, і кожен судить по собі. Я не вчиню так з тобою.

Киваю, але зерно сумніві Влад все ж таки поселив у мені.

- Марино, я кохаю тебе, і не завдам тобі болю. Ти мені віриш?

Невпевнено киваю. Думки як таргани розбігаються в різні боки.

Я дуже хочу вірити тобі Андрію, - думаю про себе. Але мені вже завдали пекельного болю. І дуже важко довіритися знову.Він міцно притискає мене до себе та цілує. Ніжно, неспішно, неначе хоче зцілити мої сердечні рани.

Двері в сестринську, знову відчиняються, сьогодні неначе прохідний двір.

- Ой вибачте, - ми з Андрієм відскакуємо один від одного.

До сестринської заходить молодша медсестра:

- Там вагітну привезли, треті пологи. Приймальна медсестра попросила вас покликати. Я вас не знайшла, то ж вирішила Марину пошукати, - тараторить вона. - А ось ви тут... - ніяковіє.

Андрій чарівно посміхається:

- Так ми обоє на місці, ходімо подивимось пацієнтку.

І ми виходимо з сестринської в приймальне відділення.

Спочатку - робота, а сердечні справи почекають.