Розділ 8

В квартиру піднімаємось разом. Я запросила Андрія на каву, він не відмовився. Нам обом зрозуміло, що каву ми пити не будемо. Я сьогодні не хочу залишатися одна. А у Андрія, мабуть, свої мотиви. В те, що я йому дуже подобаюсь, хочеться вірити, але на жаль не можу. Вмикаю вогники на ялинці, щоб створити атмосферу, дістаю зі шафки червоне вино. За вікном сипле сніг, з динаміків лунає улюблена музика. Романтичний вечір, точніше ніч, бо на годиннику початок дванадцятої.

— Яка цікава в тебе кава, — сміється Андрій, вказуючи на пляшку. — Не забагато алкоголю на сьогодні?

— Ти сьогодні не мій лікар, не забагато.

Андрій відкорковує пляшку та наливає в келихи червоне сухе.

— Я так розумію, це пропозиція спати сьогодні в тебе на дивані? — вказує на келихи. — Ти ж пам’ятаєш, що я за кермом?

— Я пам’ятаю. Вважай це жирним натяком.

— Натяк спати на дивані? — кепкує.

— Не на дивані і не зовсім спати — мої щоки миттю червоніють.

Вираз його обличчя стає серйознішим.

— Ти добре подумала, чи зранку знову напишеш мені листа?

Невже я чую образу в його голосі. Все ж таки зачепили мої слова того дня.

— Впевнена, листів не буде, не хвилюйся, — дивлюсь на нього відверто і з викликом.

Андрій підходить ближче, забирає з рук келих з вином, ставить його на столик, притягує мене до себе і цілує.

Цього разу зовсім не ніжно, а з пристрастю та жагою. Можливо, так карає за мої слова залишитися просто друзями. Друзями нам не бути — або коханцями або ніким. Я це точно зрозуміла. Сплітаємося язиками, неначе в пекельній битві. Обійми стають міцнішими, поцілунки більш палкими. Андрій бере мене на руки немов пушинку, і несе до кімнати, під звуки приємної музики та блимання гірлянди.

Вранці прокидаюсь не від пристрасних поцілунків, а під пронизливий вереск мобільного. Намагаюсь намацати телефон, у напівсонному стані. Андрій на диво, міцно спить. Він зараз такий милий і такий гарний. Довгі чорні вії додають шарму чоловічому обличчю. За такі вії можна віддати душу.

Та хто ж там такий настирний. Ну звісно — це моя мама. Вона і мертвого дістане з того світу. Я дуже люблю маму, правда, але вона буває наполегливою. Андрій все ж таки прокидається від какофонії звуків мого мобільного.

— Що таке, пожежа,чи що? Що за звуки? — накриває голову подушкою.

— Спи, це мама.

— Вже виспався дякую, — невдоволено бурмоче та підводиться з ліжка. — Краще піду в душ.

А я нарешті беру слухавку, а то мама ще сюди приїде з іншого міста. Я її знаю.

— Привіт, мамо.

— Марино, вже десята ранку, ти що — досі спиш?

— Вже не сплю.

— Я сподіваюся, що хоча б з чоловіком?

— Боже, мамо! — емоційно вигукую.

— Марино, тобі двадцять три роки, а ти наче стара діва.

Відразу ніяковію, бо те що я робила вночі, старим дівам тільки сниться. Мамі цього знати не обов’язково.

— Марино, я тебе з твоїм нареченим чекаю на Новий рік, ти пам’ятаєш?

Казати мамі, що нареченого не має — марна справа.

— Не можу — в мене чергування.

Далі в слухавці починає лунати нещадний крик, декілька міцних словечок, шантаж та погрози.

— Мамо, ну правда, не можу.

— Марино, ти мене так підвела. Я на тебе розраховувала! — вона кидає слухавку, вдаючись до дешевих, але дієвих маніпуляцій та почуття провини.

Звісно, я навмисне взяла чергування на Новий рік, бо не хочу святкувати його з мамою та родичами її чоловіка. Але пізніше доведеться з’їздити в гості. А то мама зі мною рік не розмовлятиме.

 — Чим ти так розлютила маму, що я в душі чув її крики? — глузує Андрій.

На стегнах у нього ледь тримається рушник, декілька крапель води стікають по міцному та голому торсу.

— Засмутилась, що я не приїду, бо чергую.

— Ти теж чергуєш на Новий Рік? — вдає здивування Андрій.

— Тільки не кажи, що ти заради мене помінявся, я ж з Черкасовим повинна чергувати.

Андрій загадково посміхається.

— Добре не скажу, — і плюхається в моє ліжко. — А тепер йди до мене, — згрібає мене під себе і гаряче цілує.

Всі мої думки випаровуються з голови, я плавлюся від міцних обіймів, солодких цілунків, та неземного задоволення. Про все інше подумаю потім.