Розділ 6

Звісно, ніякої розмови не було. Після того як Андрій мене привіз, я навіть не приймаючи душу влягалася в ліжко, і не пам'ятаю як відключилася. Прокинулась вся мокра, не від снів вісімнадцять плюс, а від температури тридцять вісім і вісім. Все ясно, треба брати лікарняний. Дивлюсь на екран телефону, восьма вечора, ого, я неначе спляча красуня. Один пропущений від мами, та непрочитане повідомлення. Ну ви зрозуміли, від кого.

"Все добре?  — хвилюється Андрюша"

Він бачив в якому стані я була, коли виходила з автівки, я його запевнила, що допомога не потрібна. Він збирався йти зі мною, я не дозволила.

Типу горда і самостійна або ж безнадійно дурна.

"Захворіла, беру лікарняний"  — друкую у відповідь.

"Може приїхати? В тебе є ліки?".

"Мають бути, не треба, я впораюсь".

"Ок."

І все? Роздратовано кладу телефон на стіл, значить так хотів приїхати, і що, що я сказала не треба. Ех, чоловіки.

Телефон знову оживає, невже Андрій передумав, дивлюсь на екран, а ні, це мама .

Тяжко зітхаю, тому що завжди після розмови з нею настрій стає ще гіршим. Не те щоб у нас погані стосунки, але й гарними їх точно не назвеш.

Приймаю виклик і одразу відставляю телефон від вуха, бо мама знову галасує.

 — Марино, ти чому слухавку не береш? Тебе що, інопланетяни викрали? Я хвилююся! Ти вже тиждень не телефонуєш і не відповідаєш на дзвінки,  — голосно тараторить мама.

 — Все добре, мамо, трохи захворіла,цілий день у ліжку, сплю.

 — Як захворіла? А я казала тобі, не ходи без шапки. Ось тобі маєш.

 — Мамо, мені не п'ять років. Ти щось хотіла?

 — В сенсі "хотіла"? Я хвилююся! Ти матері зовсім не телефонуєш, забула за мене, хоч би інколи цікавилась, чи жива я.

 — Мамо, не починай, буду дзвонити, голова тріщить капець.

Мама ігнорує мої слова.

 — Ти ж приїдеш до нас на Новий рік?

 — Не знаю, мамо, я ще не вирішила.

 — Як це не знаю? Ми з Василем тебе чекаємо. Я вже всім його родичам сказала, що донька моя приїде. Ти хочеш мене підставити?

 — Мамо, ну навіщо ти так сказала?

 — Марино, ти ж розумієш, що мені потрібна твоя підтримка. Його родина не сильно мене любить. Хочеться, щоб хтось був на моєму боці.

 — Не думаю, що моя присутність тобі допоможе.

 — Не сперечайся, Марино, я всього лише хочу трохи їх подратувати, щоб позаздрили.

 — А є чому заздрити? Це не дуже гарно з твого боку.

 — Тільки не злися, я сказала тітці Галі, що ти приїдеш зі своїм нареченим, успішним лікарем.

Тітка Галя  — це сестра вітчима.

 — О боже, мамо! Який наречений? Я навіть не зустрічаюся ні з ким.

 — Як це? А Веніамін чи Віталій, як його?

 — Влад, мама, то був Влад, і ми не разом .

 — Ну то іншого знайди, Марино, не підставляй мене.

Ще б з годину мама промивала мені мізки, але неочікувано рятує дзвінок у двері.

 — Добре, мамо, потім поговоримо, до мене прийшли.

 — Марино, хто прийшов? Як це "потім"? - свариться мама, але я вже не слухаю і збиваю дзвінок.

 — Пробач мамо, але мені тебе забагато.

Цікаво, кого там принесло?

Не дивлячись у вічко, відчиняю двері, здивовано витріщаюся на гостя.

 — Ти чого тут, як потрапив у під'їзд?

 — І тобі привіт. Впустиш?

 — Так, проходь. Я не очікувала, вже пізно, і в мене безлад.

Починаю панічно оглядати квартиру. В мене й правда гармидер: десь валяються речі, в раковині посуд, в холодильнику повісилася миша, навіть кава й та закінчилася. Хвора та хронічно заклопотана самотня жінка. Жах. Господиня року.

 — Пробач, що так пізно,  — знімає верхній одяг Андрій та проходить на кухню з пакетами.  — Я просто хвилювався та вирішив все ж таки приїхати. Привіз трохи ліків і замовив їжі.

 — Дякую,  — вражено відповідаю.

Кладе пакети на стіл, підходить до мене й цілує в лоба, гаряча.

 — Температуру давно збивала?

 — Не встигла,  — ошелешено відповідаю.

 — Давай бігом у ліжко, зараз принесу пігулку і заварю чаю з лимоном.

 — Е-е, не знаю, чи є в мене чай, а тим паче лимон.

Андрій хитає головою.

 — Марино, бігом у ліжко, я про все подбаю.

Ще раз зітхаю, дивлюсь на раковину, так соромно, але слухаюся лікаря та йду до спальні.

Вигляд у мене ще той, скуйовджене волосся, намагаюсь пригладити, червоний ніс та очі, що гарячково блищать.

Через п'ятнадцять хвилин в кімнату заходить Андрій, ставить на тумбу біля ліжка чай, а потім суп.

 — Вибач, не знайшов підставки, суп замовив, не було часу зварити.

 —Ти ще й супи вмієш варити? Я приємно здивована.

 — Я добре готую. А тепер їж, поки гаряче, а я посуд вимию.

 — Не треба,  — ніяковію,  — я потім.

 — Марино, їж суп,  —  і виходить з кімнати.

Він що, справді буде мити посуд? Я що, марю чи вмерла і потрапила до раю?

 — Смачно?  — питає згодом.

 — Так, але думаю, твій суп був би смачнішим.

 — Натяк зрозумів,  — посміхається.

 — Я думала, що побут  не чоловіча справа.

- Облиш, двадцять перше століття, для мене не проблема вести побут. Вважаю, що немає розподілу на чоловічі та жіночі справи.

 —Здається, ти  — вимираючий вид.

Голосно сміється.

 — Повір, у мене багато недоліків, не треба ідеалізувати.

 — Що, брудні шкарпетки розкидаєш по дому?

 — Мимо.

 — Чи розбиваєш жіночі серця?

Андрій серйознішає та прибирає посуд.

 — Віднесу на кухню.

 — Здається, влучила,  — єхидно зауважую.

Але відповіді не отримую. Так і є. Бабій є бабій. Це вже думки не вголос.

Андрій залишився на ніч. Ні, це не те, що ви подумали. Просто йому їхати назад через все місто. А вже пізно. А в нього завтра виявляється чергування, підміняє колегу. Спати він залишився на дивані у вітальні.