Розділ 6

Звісно ніякої розмови не було. Після того як Андрій мене привіз, я навіть не приймаючи душу влягалася в ліжко, і не пам'ятаю як відключилася. Прокинулась вся мокра, не від снів вісімнадцять плюс, а від температури тридцять вісім і вісім. Все ясно, треба брати лікарняний. Дивлюсь на екран телефону, восьма вечора, ого, я неначе спляча красуня. Один пропущений від мами, та непрочитане повідомлення. Ну ви зрозуміли, від кого.

"Все добре? - хвилюється Андрюша"

Він бачив в якому стані я була, коли виходила з автівки, я його запевнила, що допомога не потрібна. Він збирався йти зі мною, я не дозволила.

Типу горда і самостійна, або ж безнадійно дурна.

"Захворіла, беру лікарняний" - друкую у відповідь.

"Може приїхати? В тебе є ліки?".

"Мають бути, не треба, я впораюсь".

"Ок"

І все? Роздратовано кладу телефон на стіл, значить так хотів приїхати, і що, що я сказала не треба. Ех чоловіки.

Телефон знову оживає, невже Андрій передумав, дивлюсь на екран, а ні, це мама .

Тяжко зітхаю, тому що завжди після розмови з нею настрій стає ще гіршим. Не те щоб у нас погані стосунки, але й гарними їх точно не назвеш.

Приймаю виклик,і відразу відставляю телефон від вуха, бо мама знову галасує.

- Марино, ти чому слухавку не береш, тебе що інопланетяни викрали, я хвилююся, ти вже тиждень не телефонуєш і не відповідаєш на дзвінки, - голосно тараторить мама.

- Все добре мамо, трохи захворіла, цілий день у ліжку, сплю.

- Як захворіла? А я казала тобі не ходи без шапки. Ось тобі маєш.

- Мамо мені не п'ять років. Ти щось хотіла?

- В сенсі хотіла, я хвилююся, ти матері зовсім не телефонуєш, забула за мене, хоч би інколи цікавилась чи жива я.

- Мамо не починай, буду дзвонити, голова тріщить капець.

Мама ігнорує мої слова.

- Ти ж приїдеш до нас на новий рік.

- Не знаю мамо, я ще не вирішила.

- Як це не знаю, ми з Василем тебе чекаємо, я вже всім його родичам сказала, що донька моя приїде. Ти хочеш мене підставити.

- Мамо, ну навіщо ти так сказала.

- Марино, ти ж розумієш, що мені потрібна твоя підтримка, його родина не сильно мене любить. Хочеться щоб хтось був на моєму боці.

- Не думаю що моя присутність тобі допоможе.

- Не супереч, Марино, я всього лише хочу трохи їх подратувати, щоб позаздрили.

- А є чому заздрити? Це не дуже гарно з твого боку.

- Тільки не злися, я сказала тітці Галі, що ти приїдеш зі своїм нареченим, успішним лікарем.

Тітка Галя - це сестра вітчима.

- О боже мамо! Який наречений? Я навіть не зустрічаюся ні з ким.

- Як це, а Веніамін чи Віталій, як його?

- Влад, мама, то був Влад і ми не разом .

- Ну то іншого знайди, Марино, не підставляй мене.

Ще б з годину мама промивала мені мізки, але неочікувано рятує дзвінок в двері.

- Добре мамо потім поговоримо, до мене прийшли.

- Марино, хто прийшов, як це потім? - свариться мама, але я вже не слухаю і збиваю дзвінок.

- Пробач мамо, але мені тебе забагато.

Цікаво кого там принесло?

Не дивлячись у вічко, відчиняю двері, здивовано витріщаюся на гостя.

- Ти чого тут, як потрапив у під'їзд?

- І тобі привіт, впустиш?

- Так, проходь, я не очікувала, вже пізно і в мене безлад.

Починаю оглядати квартиру панічно, в мене й правда гармидер, десь валяються речі, в раковині посуд, в холодильнику повісилася миша, навіть кава й та закінчилася. Хвора та хронічно заклопотана самотня жінка. Жах. Господиня року.

- Пробач що так пізно, - знімає верхній одяг Андрій та проходить на кухню з пакетами. - Я просто хвилювався, та вирішив все ж таки приїхати. Привіз трохи ліків та замовив їжі.

-Дякую, - вражено відповідаю.

Кладе пакети на стіл, підходить до мене й цілує в лоба, гаряча.

- Температуру давно збивала?

- Не встигла, - ошелешено відповідаю.

- Давай бігом у ліжко, зараз принесу пігулку і заварю чаю з лимоном.

- Е-е, не знаю чи є в мене чай, а тим паче лимон.

Андрій хитає головою.

- Марино, бігом у ліжко я про все подбаю.

Ще раз зітхаючи, дивлюсь на раковину, так соромно, але слухаюсь лікаря та йду до спальні.

Вигляд в мене ще той, скуйовджене волосся, намагаюсь пригладити, червоний ніс, та очі що гарячково блищать.

Через 15 хвилин в кімнату заходить Андрій, ставить на тумбу біля ліжка чай, а потім суп.

- Вибач, не знайшов підставки, суп замовив, не було часу зварити.

- Ти ще й супи можеш варити, я приємно здивована.

- Я добре готую, а тепер їж поки гаряче, а я посуд вимию.

- Не треба, - ніяковію, - я потім.

- Марино їж суп, - і виходить з кімнати.

Він що справді буде мити посуд, я що марю, чи вмерла і потрапила до раю?

- Смачно? - питає згодом.

- Так, але думаю твій суп був би смачнішим.

- Натяк зрозумів, - посміхається.

- Я думала, що побут не чоловіча справа.

- Облиш, 21 століття, для мене не проблема вести побут, вважаю, що немає розподілу на чоловічі та жіночі справи.

- Здається ти - вимираючий вид.

Голосно сміється.

- Повір в мене багато недоліків, не треба ідеалізувати.

- Що брудні шкарпетки розкидаєш по дому?

- Мимо

- Чи розбиваєш жіночі серця?

Андрій серйознішає та прибирає посуд.

- Віднесу на кухню.

- Здається влучила, - єхидно зауважую.

Але відповіді не отримала. Так і є . Бабій є бабій. Це вже думки не вголос.

Андрій залишився на ніч. Ні, це не те, що ви подумали. Просто йому їхати назад через все місто. А вже пізно. А в нього завтра виявляється чергування, підміняє колегу. Спати він залишився на дивані у вітальні.

Я думала, що не зможу заснути. Коли за стінкою спить гарний, молодий чоловік. Мене він звичайно приваблює. Але відключилась я на диво швидко, це все застуда.

Зранку на мене чекав сніданок. Оце дуже приємно. Та записка, акуратним, дивно як для лікаря, гарним почерком: " Доброго ранку, та гарного дня".