Розділ 5

Під’їжджаємо до двору в цілковитій тиші. Можливо тому, що наговорилися за вечерею. Кожен літає в своїх думках. Є що обдумати. Мені сподобався цей вечір. Але він добігає кінця, а завтра вже буде реальність. Де ми з Андрієм знову просто колеги або вже навіть друзі. Просто друзі.

Машина зупиняється, Андрій повертається в мій бік і дивиться так пронизливо й без посмішки, що мурахи йдуть по шкірі. В салоні така тиша й муха не пролетить. На мить затамовую подих і дивлюся як в повільній кінозйомці, мій "друг" притягує мене до себе і цілує. Спочатку ніжно та повільно, чекає поки я відповім на поцілунок, а потім пристрасно і палко. Поцілунок триває недовго і Андрій мене відпускає.

- До скорої зустрічі, Марино, не забудь квіти.

Дістає з заднього сидіння мій чарівний букет

- Біжи Попелюшко, а я почекаю в машині, поки ти дістанешся квартири і ввімкнеш світло.

Т -турботливий.

Я посміхаюся , покидаю салон, задоволена та чомусь щаслива.

Дні після "дружнього побачення" минають як зазвичай. Після поцілунку ми з Андрієм майже не розмовляли, були заклопотані роботою або просто не мали що сказати. Я розпочинаю вдома генеральне прибирання, щоб привести думки до ладу. Мені ніхто нічого не обіцяв, я зовсім не готова до нових стосунків, але до чого тоді був цей поцілунок. Він мені авжеж дуже сподобався , наш герой коханець, добре цілується, але ж чому зараз між нами нічого не відбувається. Неначе мені це наснилося.

Я звісно роблю вигляд що нічого такого не сталося, ми просто колеги. Тим паче не вперше відбувається така ситуація.

Взяти Владика, до прикладу, з яким взагалі то був роман, і нічого пережила якось. Як казала мені бабуся, Марино ти справжня бідося, здається є сенс в цих словах.

З Владиславом моє серце тріснуло на половину. Але здається, якби мені його розбив Андрій, то серце розлетілося б на друзки.

То краще залишити все як є. Серце важливий орган без нього ніяк.

Я не хочу зараз запаморочливих романів, я хочу стабільності та родину. Не думаю що з Андрієм це можливо. Занадто він для цього привабливий та вітряний.

Прокидаюсь розбитою. Напевно вчора трохи психанула з генеральним прибиранням.

Голова тріщить неначе мене потягом переїхало.

З такими чудовими відчуттями збираюсь на роботу.

В другій половині дня, я щось зовсім розклеїлась. Роботи багато, треба зосередитися Відчуття слабкості мене не покидало.

Прийнявши пологи, розумію що до горла підступає відчуття нудоти. Дуже дивно. Зі мною такого, ніколи не траплялося . Ну можливо хіба що в студентські роки після дискотеки. Як тільки з'являється можливість, швиденько покидаю пологовий зал та мчу до вбиральні, навіть не помічаючи здивовані погляди колег.

Після вбиральні дивлюсь в дзеркало, та жахаюсь, волосся скуйовджене, бліда як смерть, сині кола під очима. Та ще красуня.

Виходжу в коридор і бачу Владика під дверима.

- Ти забув де знаходиться чоловіча вбиральня?

- Що з тобою Марино?

- В сенсі? Що зі мною Владе?

- Ти що вагітна? - перелякано питає

- Що? Вагітна? - починаю сміятися. - Від кого, від тебе чи що?

Помічаю як він блідне на очах. Ось у чому причина. Наш хлопчик злякався проблем.

- А якщо так, то що?

Не збиралася його дражнити, але не могла встояти.

- Марино, я серйозно?

- І я серйозно.

- Але ж як, ми ж застерігалися, - починає белькотати Вадим, і ледве не рвати на собі волосся.

- Видихни, я пожартувала.

- Ти що? Пожартувала? Ти вважаєш це дуже смішно, Марино?

- О, так, це смішно, - відповідаю з сарказмом.

- Це точно жарт?

- Точно, розслабтеся, Владиславе Родіоновичу.

- Тоді чому тобі зле?

- Хто знає, можливо щось не те з'їла.

Відповідаю йому та повертаюсь до праці.

Вагітна від нього, це ж треба таке вигадати. Я ще не настільки мізки втратила.

- Марино все добре?

Божечко, ще один ,турбується про мене, яка честь. Це вже Андрійко хвилюється, коли повертаюсь до пологового залу.

- Все добре, Андрію Вікторовичу, щось не те з'їла.

Він киває головою, типу зрозумів, але все одно час від часу стурбовано поглядає.

Молода матуся щасливо посміхається своєму немовлятку. Гарненький такий бутусик, три з половиною кілограми.

- А як звуть нашого козака, - запитує Антоніна Іванівна, дитяча медсестра, після того, як вдягла малятко. Добродушна жіночка, але ще старої закалки.

- Максимиліан, - урочисто промовляє матуся

- А Максимко? Ти у нас Максик значить.

- Ні-ні, Максимиліан.

Антоніна Іванівна впадає в ступор на хвилину. А потім бурмотить тихенько.

- Ну хоч не Добриня. Давай Максимиліан до матусі ходімо, нехай тебе погодує.

Посміхаюся, так, можливо поколінню наших мам та бабусь важко зрозуміти нові, цікаві та чудернацькі імена. Але мені подобається, креативно.

Тільки за минулу зміну, рожевощоких карапузів, називали Герман, Арсенія, Домініка, Елізабет, не плутати з Лізою, та Сергійко. Ось Сергійка почути було неочікувано.

Максиміліан із задоволенням чмакає мамині груди.

- А як по батькові нашого хлопчика , - ніяк не заспокоюється медсестра.

- Іванович, - так само натхненно відповідає матуся.

Хочеться засміятися, дивлячись на вираз обличчя Антоніни, але тримаюсь як можу.

Ось така в нас цікава та весела робота. Хоча і легкою її також не назвеш.

За вікном глибока, темна ніч. Вирішую подрімати в сестринській 20 хвилин, поки у відділенні спокійно. Почуваю себе ще гірше ніж було. Прокидаюсь від того, що мене сильно трусить, хоча я знаходжусь під пледом. Стоп, я ж нічим не вкривалась. Хто це потурбувався про мою пропащу душу. Дивлюсь на годинник, проспала більш ніж хотіла, пора прокидатися, а в очі як піску насипали.

Двері сестринської відчиняються, заходить Андрій.

-Вже йду, - підхоплююся з канапи.